Бійці 54-го розвідувального батальйону заснували громадську організацію “Бойове братство України”, одним із напрямків роботи якої стало вшанування пам’яті загиблих під час російсько-української війни

“На сьогодні ми вже вручили дві тисячі сто срібних пам’ятних відзнак у вигляді серця у терновому вінці, з якого стікає крапля крові”, – цифри, які мені наводить боєць 54-го розвідбату, вимушений переселенець з окупованої території Олег Грек, вражають. Бо ми наче знаємо, що за шість років війни загинули тисячі наших бійців, але коли про це згадується настільки концентровано, та ще й пов’язане з родинами та дітьми, по шкірі йдуть мурашки. – І в наших планах найближчим часом продовжувати це робити, бо на сьогодні – понад шість тисяч родин залишилися без чоловіка та батька або навіть без мами. І кожній такій дитині ми маємо сказати: ми знаємо і пам’ятаємо, що твоя рідна людина – справжній герой!”

Благородна місія громадської організації зіткнулася з тим, що держава на сьогодні не зібрала в єдиний реєстр дані про загиблих та їхні родини. І саме бійці, які пройшли війну, ховали своїх побратимів, перейнялися цим питанням і збирають всю інформацію, якою вже попросили поділитися державні органи…

“КОЖНА ДИТИНА ЗАГИБЛОГО МАЄ ОТРИМАТИ ВІДЗНАКУ”

Те, що процедури вручення пам’ятних відзнак, емоційно дуже нелегкі, зрозуміло і без пояснень. Старші діти, приймаючи срібне серце, не стримують сльози, як і їхні мами, бабусі та дідусі. А коли по залу бігає малюк, бавиться і знайомиться з дорослими дядьками у військовій формі, то саме ці чоловіки не можуть стримати емоції, бо розуміють: дитинка не пам’ятає свого батька, він пішов у вічність, коли донька чи син ще були крихітками…

– Після війни, здавалося, мене вже важко чимось здивувати, але коли під час вручення сердець до нас підійшов маленький хлопчик і спитав: “Дядьку, ви мого тата не бачили?” – дихання перехопило. – Олег Грек увійшов у громадську організацію і займається багатьма організаційними питаннями. – У Хмельницькому перші ряди залу, де ми проводили вручення, були зайняті не тими, хто прийшов, а портретами загиблих цього регіону. Як же боляче це було… Особливо коли серед облич починаєш впізнавати того, кого знав, з ким воював… Ми бачимо, наскільки важлива наша робота для родин загиблих. Більшість із них говорить про те, що про них забули, їх проблемами не цікавляться, долею дітей ніхто не опікується. Хіба що перед святами згадують, керівники запрошують на якісь урочисті заходи, фотографуються з ними заради репортажів, і знову забувають… Це боляче слухати. І при цьому жодна родина нікого ні в чому не звинувачує, розуміючи, за що загинув їхній рідний. Це все викликає дуже щемкі відчуття, велику повагу і бажання підтримувати родини.

Перші обереги було вручено 23 серпня минулого року, в день прапора України, в Житомирі, потім – 7 вересня, на день розвідки, у Національному музеї історії України у Другій світовій війні в Києві. Було вручення в Білій Церкві, зараз готується подібна акція в Черкасах та Кропивницькому.

– У цьому місті ми зібрали максимальну кількість родин загиблих бійців у Київській області, – продовжує боєць. – Але не всі можуть приїхати на наш захід. Тому із 87 сердець було вручено 49. Інші ми обов’язково передаємо. Причому намагаємося це зробити не тихо, приїхавши додому до родини, а так, щоб оточуючі знали, що за дитина живе поряд з ними. Представники нашої організації приїжджають у школу, ліцей, де вчаться діти, що залишилися без батьків. І там розказуємо про те, що тато чи мама їхнього однокласника пішли на війну, не ховалися, коли потрібно було захищати країну, не втікли від армії. Це важливий момент патріотичного виховання, шани до пам’яті наших бійців і поваги до родини такої людини.

– Як ви збираєте дані про родини та дітей загиблих бійців?

– Співпрацюємо з ветеранськими організаціями та відділами соціальної політики, військкоматами. Але ми зіткнулися з тією проблемою, що немає єдиного реєстру загиблих у нашій країні під час війни та про їхні родини. Виявилося, що саме ми його зараз створюємо. Часто буває, що після вручення пам’ятних відзнак з’являються родини, які залишилися без уваги. Але ми запевняємо: кожна дитина загиблого має отримати срібне серце. Просто потрібно подати дані у військкомат чи написати нам на сторінці організації у фейсбуці.

“ЩЕ МАЮТЬ ОТРИМАТИ СРІБНІ СЕРЦЯ ПОНАД ЧОТИРИ ТИСЯЧІ ДІТЕЙ”

– На війні, як відомо, бувають різні випадки, не всі гинуть під час боїв…

– Ми завжди дивимося на причину смерті бійця. Але якщо людина загинула вже після демобілізації, на мирній території, це не впливає на наше рішення. Якщо людина захищала країну, і про це добре відомо, у неї залишилися діти, вони мають отримати відзнаку в пам’ять про неї.

– Впевнена, під час підготовки до вручення оберегів ви стикаєтесь з досить різними родинними обставинами…

– Так. Не секрет, що війна багатьох бійців розлучила із дружинами. Хтось знайшов собі нову пару – і тоді діти жінки вважають загиблого своїм батьком, називають його саме так. І ми обійти їх не можемо. Але буває й таке, що дорослі вже діти жінки, з якою одружився боєць, кажуть: наш рідний батько живий, він у нас є, краще вшануйте рідних дітей загиблого, а нас не потрібно. Якщо у чоловіка було дві жінки, росте двоє дітей, одна з мам може не прийти на вручення, дізнавшись, що там буде інша… Життя… Але ми все одно передаємо пам’ятний оберіг.

– А діти до якого віку відзначаються?

– Саме діти. Вік не грає ролі. На війну, особливо у 2014 році, пішли дорослі чоловіки. У них залишилися дорослі діти, які вже самі стали батьками. Але батьківське серце має мати саме дитина загиблого – і не важливо, це зовсім малюк чи вже доросла людина. Знаєте, цей проєкт ще раз показав, наскільки потрібна соціально-психологічна реабілітація тим, хто пройшов війну, хто повертається з фронту. І вона не може відбуватися без участі родини. Так само потрібна психологічна допомога і рідним загиблого. В цих питаннях має бути комплексний підхід.

На сьогодні засновники громадської організації провели вручення в дев’яти областях України. У травні обереги отримають діти в Ужгороді, Львові, Тернополі. Загалом же ще мають отримати срібні серця понад 4 тисячі дітей.

– Пам’ятні відзнаки видаються безкоштовно. Хотілося б на цьому наголосити, бо ми вже стикалися з ситуаціями, коли людям пропонували купити подібні. Хотілося б, щоб всі знали: вони не продаються! Підтримує цей проєкт і оплачує виготовлення всіх оберегів фонд родини Павла Жебрівського. Ми познайомилися з ним в тому самому 54-му батальйоні, де він вісім місяців служив поряд зі мною, їв те саме, що ми, їздив під обстрілами на нуль… Павло Іванович від війни не тікав. Тому, власне, він і тепер займається допомогою бійцям та родинам загиблих разом з нами. І особисто вшановує пам’ять загиблих, дивиться в очі осиротілим дітям…

– Ця наша ініціатива дає змогу показати дітям загиблих, що їхні батьки – герої, і що ми шануємо це, – говорить командир 54-го розвідувального батальйону, голова громадської організації “Бойове братство України” Леонід Климчук. – Сім’ям – що є на кого спертися, до кого звернутися в разі необхідності, бо за кожною родиною ми хочемо закріпити волонтера, щоб він слідкував, які проблеми виникають в таких родинах, що відбувається, в яких питаннях потрібна допомога. Тоді родини не будуть відчувати себе забутими. А суспільство має пам’ятати, що в країні ще точиться війна, вона ще не закінчилася і нам всім разом потрібно досягати перемоги, щоб кількість дітей, які залишилися сиротами, не збільшувалася.

“СКРІЗЬ У СВІТІ ВІЙСЬКОВІ, ЛЮДИ З БОЙОВИМ ДОСВІДОМ, – АВАНГАРД СУСПІЛЬСТВА, А У НАС ЧОМУСЬ ЇХ ВВАЖАЮТЬ ТЯГАРЕМ”

– Крім цього проєкту, ми так само ретельно займаємося ще чотирма, – продовжує Леонід Климчук. – Неймовірно важливе питання для тих, хто пройшов війну, та для їхніх родин, – соціально-психологічна реабілітація. Не секрет, що війна стає причиною розлучення багатьох родин. І цьому також потрібно запобігати. Вже розробляється пілотна програма командою психологів на базі житомирського шпиталю.

Не менш важливий напрямок діяльності – військово-патріотичне виховання в дитячих садочках, школах. Вихователі мають вже з п’ятирічними дітьми вивчати символи країни, формувати почуття шани до них. Дуже важливу роль у вихованні дітей відіграють вчителі молодших класів. Тому насамперед потрібно працювати саме з викладачами. В старших класах потрібно поновити, але вже враховуючи сучасне становище країни, військову підготовку. З дитинства варто розуміти, що вмієш захистити своїх рідних, себе, країну. Вміння поводитися зі зброєю, знання про її небезпеку та розуміння видів набоїв, існуючих методів ведення війни – зовсім не зайва інформація. У всьому світі цьому надають значення, навчаючи молодь азів військової справи. Ми маємо приділяти цьому увагу.

Мабуть, нас назвуть ідеалістами, але ми дуже хочемо відновити значення слова “справедливість”. Щоб воно повернулося в наше життя, тому зайнялися правовою та юридичною допомогою військовим. І це не стосується лише найрозповсюджених випадків, коли учасник бойових дій намагається отримати землю чи пільги. Важливо ще, щоб людина могла оформити бізнес, який започатковує, знала свої права та обов’язки у нашій державі, щоб вимагала від інших діяти по закону. Ми готові надавати правовий захист у судах, якщо в цьому є необхідність.

Важливим для нас є і поступова заміна вже заплямованих політиків у владі. “Воїни до влади” – назва ще одного напрямку нашої роботи. Ми свідомо не називаємо себе ветеранами. Ними ми станемо, коли війна в нашій країні закінчиться. А поки ми залишаємося воїнами. І починати цю програму потрібно з органів влади на місцях – територіальних громад, депутатів місцевих рад. Це місця, де люди, які справді хочуть змін у країні, будуть контролювати розподіл коштів та здійснення тих планів, які важливі для людей.

Ви бачите, як багато в країні існує ветеранських організацій, на них виділяються кошти, але користь при цьому від них низькувата. Ми вважаємо тому, що немає системного підходу до багатьох питань. Щоб цього досягти, ми пропонуємо іншим організаціям співпрацю, бо в цьому вбачаємо державницький підхід, готові створити можливість для ефективної роботи.

Скрізь у світі військові, люди з бойовим досвідом, – авангард суспільства, а у нас чомусь їх вважають тягарем. Ми маємо це змінити, доказати, що саме ми стоїмо на сторожі справедливості і відбудови нашої держави.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ