ЗМІ про нас

П’ятнадцятого липня 2014 року поблизу села Провалля Свердловського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу терористами загинули восьмеро бійців 3-го окремого полку спеціального призначення Збройних сил України. Троє з них – заступник командира загону підполковник Юрій Коваленко, старший сержант заступник командира розвідгрупи Микола Алєксєєв та старший солдат розвідник-кулеметник Іван Марков.

– Немає таких слів, щоб висловити нашу скорботу до кінця, немає таких сліз, щоб виплакати нашу скорботу до кінця. Хлопці загинули, але вони залишилися в наших серцях справжніми спецпризначенцями, які любили свою роботу і вміли її виконувати добре. Вони залишаться в наших серцях чудовими людьми. Людьми з великої літери, – прощаючись із бойовими побратимами, сказав заступник командира загону із роботи з особовим складом майор Петро Герасим’як.

Вимогливий і чуйний до підлеглих, нещадний до агресорів

Указом Президента України № 191/2015 від 31 березня 2015 року “за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі» підполковникові Юрієві Коваленку присвоєно звання “Герой України” (посмертно) з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

Народився він 16 липня 1977 року в місті Бершаді на Вінниччині в родині офіцера-підводника. Після випуску з Одеського інституту Сухопутних військ молодий лейтенант потрапив на Дніпропетровщину, до лав одного з полків 93-ї мотострілецької дивізії. Згодом військова доля закинула Юрія на Кіровоградщину, де він пройшов шлях від командира групи до заступника командира загону спеціального призначення. Був задіяний в антитерористичній операції на сході України від початку її проведення. Його загін охороняв військові об’єкти, супроводжував вантажі, брав участь у розвідувальних операціях і боях. У червні 2014 року забезпечив прохід через брід біля села Кожевні військових колон уздовж кордону для блокування ліній постачання ворога. Юрій Коваленко першим перейшов річку Міус. І далі його загін йшов в авангарді, щоб вивести підрозділи Збройних сил України до Довжанського і Червонопартизанська, цю операцію було проведено без втрат. Група 3-го окремого полку спецпризначення під командуванням Юрія Коваленка тричі штурмувала пропускний пункт “Ізварине», вибивала бойовиків, але армії давали наказ відійти, і потім пропускний пункт знову займали вороги.

За багато років служби в лавах 3-го окремого полку спеціального призначення він став справжнім професіоналом і талановитим командиром. Вимагав від бійців досконало оволодівати всіма видами зброї та бойової техніки, вивчати тактику, опановувати рукопашний бій, а також навчав підлеглих виживати в екстремальних умовах та решті хитрощів військового мистецтва, вкрай необхідних спецпризначенцеві на війні. Уже після першого бойового зіткнення з терористами в зоні АТО бійці підійшли до нього і сказали: “Спасибі, командире, що в мирний час ви ганяли нас до сьомого поту. Чи могли ми уявити, що ви реально готували нас до справжньої війни…”

– Юрій завжди був надійним та порядним, – згадує його колишній командир роти майор Олег Семенчук. – Я пишаюся своїм колишнім підлеглим, і мені дуже приємно, що він став справжнім бойовим командиром, однак війна забирає найкращих… Одного разу підрозділ Юрія Коваленка вирушив назустріч розвідувальній групі, яка після десантування вступила в бій з терористами, що намагалися влаштувати засідку для української колони. Однак розвідники порушили ворожі плани, відкривши вогонь по лісосмузі. У тому бою командир врятував пораненого солдата, відтягнувши його з-під вогню. Пізніше на місці засідки розвідники знайшли ручні гранатомети та піхотні вогнемети “Шмель», з яких ворог готувався знищувати нашу техніку.

Вище командування довірило Юрієві Коваленку очолити зведений розвідувальний загін, до складу якого входили спецпризначенці та воїни окремої механізованої бригади. Під його проводом розвідувальний загін, попри затятий опір терористів, з боями вийшов на визначений рубіж та закріпився на ньому. Такий маневр забезпечив прохід підрозділів Збройних сил України та прикордонників для прикриття державного кордону України. За це офіцер був удостоєний військового звання “підполковник”. Він спланував і реалізував прорив розвідувального загону крізь бойові порядки терористів у район селища Ізвариного та перекриття основних напрямків висування сил супротивника, зброї та бойової техніки на територію України.

– У бойових сутичках підполковник Юрій Коваленко ніколи не ховався за спини солдатів, завжди йшов у бій першим. Він особисто знищив близько п’ятнадцяти озброєних до зубів терористів, – згадують його бойові товариші…

Підполковник Юрій Коваленко був професійним військовим, до кінця виконав свій обов’язок, виявивши мужність і героїзм у справедливій боротьбі за визволення рідної української землі від терористичної нечисті. Пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях вдячних земляків.

Сильний і толерантний водночас

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” старшого сержанта Миколу Алєксєєва нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

Микола Алєксєєв народився 3 вересня 1983 року. Неодноразово захищав спортивну честь свого загону, своєї частини. Вирізнявся вмінням згуртувати навколо себе людей. Строкова служба загартувала його та стала путівкою у війська спеціального призначення, де він пройшов весь шлях становлення молодшого командира: курсант 50-го окремого навчального загону спеціальної підготовки, розвідник групи спеціального призначення, командир відділення групи спеціального призначення, заступник командира групи спеціального призначення.

– Ми з Миколою зустрічалися три роки, а 8 червня 2013 року побралися, – розповідає дружина спецпризначенця Юлія Алєксєєва. – Для нього і його однополчан ця війна почалася ще в березні минулого року. Він сказав, що вони – розвідка, а потім додав: “Ми перші приходимо й останні йдемо”. Востаннє ми з чоловіком зустрілися 15 травня торік, їх тоді взагалі не відпустили з частини… Сам він із селища Ульяновки, де після закінчення школи працював у міліції. Одночасно із цим заочно навчався в Кіровоградському юридичному інституті Харківського національного університету внутрішніх справ (однак не закінчив його через закриття цього вищого навчального закладу, та мав намір продовжити згодом навчання вже в іншому виші). Згодом вирішив піти на контрактну службу в армію, перший контракт уклав на три роки, а потім, коли він завершився (на той час Микола вже був зі мною), ми вирішили, що слід його продовжити – і він підписав контракт на наступних п’ять років. У 3-му окремому полку спеціального призначення мій чоловік прослужив чотири роки, був там взірцем для всіх, його всі поважали. Був спортсменом, не пив, не курив, підлеглих змушував тренуватися до сьомого поту для їхнього ж добра, забороняв їм навіть курити. Я вдячна долі, що вона подарувала мені цю людину. Але подарувала – і забрала. Він – герой, мені є на кого рівнятися. Його побратими мені розповідають, що брали з нього приклад, що їм завжди цікаво було почути його думку з будь-якого приводу, бо завжди вмів аргументовано пояснити, чому думає так чи інакше…

– Звістка про смерть Колі Алєксєєва ранила моє серце. Ну, як мені, учительці-пенсіонерці, можна змиритися з тим, що мого учня немає серед живих?! Це біль і горе матері Ольги Миколаївни, дружини Юлії, нас, його вчителів, однокласників, друзів і сусідів, та що там говорити – усіх жителів району й України, – тамуючи душевний біль, мовить Ніна Маслій, перша вчителька Миколи Алєксєєва. – Яким чудовим він був хлопчиком! Із дитинства самостійний, ввічливий, співчутливий і відповідальний. У нього хворів тато, і Коля дуже рано подорослішав — не вередував, не капризував, допомагав мамі. Він був товариською дитиною, завжди в оточенні друзів, умів тактовно жартувати. Говорю про нього добре не тому, що про покійних не можна погано говорити, а тому що не можу чогось поганого пригадати, не було такого…

– Переглядаю шкільний альбом: то ми розгублені стоїмо поряд з першою вчителькою Ніною Онуфріївною, то Коля Алєксєєв попереду стоїть із Сергієм Мазуром на фізкультурі, то ми метемо шкільне подвір’я, то в день випускного поряд з класним керівником Тамарою Йосипівною Яремчук, і всі такі щасливі та впевнені в собі, – згадує Миколина однокласниця Тетяна Кравець-Гордійчук. – Коля Алєксєєв був напрочуд добрим і щирим, і коли в підлітковому віці виникали якісь непорозуміння й суперечки між дівчатами і хлопцями, він, як миротворець, гасив конфлікт без бійки, без крику. Такий мав талант – толерантна людина… Війна, виявляється, не так далеко від нас, якщо гинуть наші ровесники. Хай швидше повернеться мир на нашу землю, щоб росли діти, не плакали матері. А ми пам’ятатимемо Колю – нашого друга дитинства, чудового хлопця.

– Багато жителів Ульяновки пам’ятають молодшого сержанта Миколу Алєксєєва, який працював у райвідділі міліції помічником дільничного інспектора міліції, – каже Анатолій Власов, помічник начальника відділу з кадрової роботи Ульяновського РВ УМВС у Кіровоградській області. – Через свою вроджену тактовність він добре спілкувався з людьми – вони йому довіряли. Земляки цінували Миколу за справедливе ставлення, уміння слухати і не робити поспішних висновків. Він любив свою професію – прийшов у правоохоронні органи після строкової служби в армії в листопаді 2003 року, вона загартувала його силу духу й тіло. Микола займався спортом – був упевнений, що здорове тіло допоможе йому бути витривалим у будь-яких обставинах. І все ж військова справа більше була йому до душі, тому він зробив наприкінці 2007 року вибір – пішов служити в армію за контрактом. Під час відпусток завжди заходив у райвідділ – своє перше робоче місце, цікавився справами вчорашніх своїх колег, ділився враженнями про військову службу. Словом, не поривав дружніх стосунків зі своїми друзями…

Продовжувач сімейної військової традиції

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” старшого солдата Івана Маркова нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

Народився він 31 травня 1993 року, любив свою професію військового. А його любили й поважали в колективі. Бо й сам, кажуть його бойові побратими, умів товаришувати і любити. Був неординарною людиною, кожне його слово було обдуманим і влучним. Іванові жарти й зараз, коли хлопці з його полку їх згадують, піднімають їм настрій. А перед очима постає Іван…

На початку антитерористичної операції його направили в Луганську область, у селище Ізварине, захищати державний кордон України. На фронті Іван зазнав поранення, коли бойова машина, в якій він перебував, підірвалася на фугасі. Тоді хлопець відмовився від госпіталізації, сказав, що лікуватиметься в польових умовах.

– Я служив строкову службу в дев’ятій бригаді спецпризначення. Один Іванів дід був офіцером, дослужився до майора, другий у званні старшого лейтенанта командував батареєю, став інвалідом війни, а потім усе життя вже на цивільній посаді працював у різних військових гарнізонах, – розповідає батько полеглого спецпризначенця Анатолій Васильович. – Тож він, дотримуючись сімейної військової традиції, пішов за контрактом в армію. Народився Іван у Кіровограді, згодом жив і навчався в селі Мар’ївці Компанївського району. У тамтешній школі і директор, і його перша вчителька та інші вчителі згадують про нього як про дуже хорошого учня й непересічну людину. Про це вони казали й нещодавно, 18 червня, на відкритті пам’ятної дошки синові на школі, де він навчався із 2000-го по 2010 рік. Слова пошани і вдячності за виховання сина висловили його бойові побратими, військовий комісар міжрайонного об’єднаного Бобринецько-Устинівсько-Компаніївського військового комісаріату Микола Капітоненко. Голова Компаніївської райдержадміністрації Вадим Спіктаренко зазначив, що Україна завжди пам’ятатиме подвиг своїх героїв… Іще у школі Іван казав, що після її закінчення піде служити в армію. І пішов би одразу, але йому виповнилося тоді лише 17 років. Тож він вступив на природничо-географічний факультет КДПУ ім. В. Винниченка, де провчився рік. А через рік пішов у військкомат у Бобринці й заявив, що хоче служити за контрактом.

Потрапив до 50-го окремого навчального загону спеціальної підготовки, звідки перейшов служити до 3-го окремого полку спецпризначення. Його однополчани розповідають, що під час боїв як кулеметник безстрашно захищав їх. А до того вони неодноразово були на навчаннях, зокрема і в горах, про що хлопці так згадують: “Після виснажливих тренувань ми всі падаємо, а Іван розстеляє килимок – і розбирає кулемет та дві години змащує, чистить і збирає його”. Ось так він техніку любив. Хлопці кажуть, що відзначався син і в знанні військових статутів: міг почати цитувати якийсь із них з будь-якого слова.

Дуже акуратний був, слідкував за тим, щоб усе було чітко й гарно. І жартувати любив, і пісні складав, і співав сам. Я з ним за 12 годин до загибелі розмовляв, то він сказав, що з ним усе добре. Ніколи ні на що не скаржився, казав, що в нього не служба, а робота. Планував вступати до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.

Постійно в Кіровограді Іван жив два з половиною роки, коли служив за контрактом. Хоча час від часу зникав на тиждень – два: то навчання, то відрядження. Він дуже вболівав за Україну, патріотом був, таким його виховали. Воював дуже добре, про це розповідають його бойові побратими.

Підготував Юрій ЛІСНИЧЕНКО