ЗМІ про нас

Його вибір – розвідка

Лютий 2016 року // журнал “Військо України”

На одній із підконтрольних бойовикам ділянок автомобіль зупинив чолов’яга. В руках він тримав автомат АК-100, що перебуває на озброєнні російської армії. Уважно розглядаючи кузов “Ниви” з дірками від куль, запитав про напрямок руху та порадив повертатися, мовляв, скоро тут укропи будуть, на яких вони вже з нетерпінням чекають. А коли підійшов ближче та зазирнув усередину машини, аж остовпів, зрозумівши, хто перед ним. Його вирішили не чіпати, аби прослідкувати, що робитиме далі. Опустивши автомат, так званий ополченець пішов. Сумнівів не було: це – засідка

Цю історію розповів Сергій, коли ми зустрілися з ним у селищі Дівички, що на Київщині. Там він брав участь у Всеармійських зборах головних старшин Збройних Сил України. Цей захід став для нього символічним, адже певним чином підсумував його старшинську кар’єру.

А ще понад десять років тому військовослужбовцю довелося стати обличчям дев’ятого номера журналу “Військо України” за 2005 рік. На обкладинці – фото молодого десантника в маскхалаті. На лиці – маскувальний бойовий грим, в руках – зброя. Очі випромінюють впевненість та рішучість. Тоді я і гадки не мав, за яких обставин доведеться зустрітися з ним знову.

Чоловік пройшов не лише строкову службу та всі щаблі первинних сержантських посад, а й став головним старшиною бригади, а тепер продовжує службу в званні молодшого офіцера. Сергій родом з Черкащини. Перед армією здобув фах вчителя англійської мови та літератури. Але в цій суто мирній професії йому вкрай не вистачало романтики.

Остаточно ж зрозумів, чого саме йому бракує в житті, у 2004-му, коли призвався в 95-у окрему аеромобільну бригаду. Командування відразу помітило здібності юнака й призначило на посаду снайпера розвідроти. На одному із тактичних навчань він і потрапив в об’єктив фотокамери.

За час військової служби Сергій неодноразово брав участь у миротворчих місіях у Косові. Пізніше, коли пройшов курс навчання морських піхотинців у Сполучених Штатах Америки, сержант Магльований отримав диплом спеціаліста бойової підготовки.

З початком російської агресії Сергій разом із побратимами перебував на найбільш небезпечних ділянках. Спершу це був кримський напрямок. Там десантники забезпечували вихід наших військ на материкову частину України. Згодом, коли розпочалися бойові дії на Сході нашої держави, 95-а аеромобільна бригада однією з перших перебазувалася в Добропілля.

Під керівництвом Михайла Забродського, досвідченого командира, на той час полковника, Сергій та його бойові товариші брали участь у рейді по тилах противника. Перед десантниками стояло завдання вивести з облоги українські підрозділи, які перебували біля кордонів Росії.

Американський військовий експерт Філіп Карбер назвав цю операцію одним із найтриваліших рейдів у світовій військовій історії. Адже загалом десантники з боями подолали понад 400 кілометрів.

Розпочався рейд із Савур-Могили. У серпні 2014 року, прорвавши оборону сепаратистів, аеромобілісти здійснили марш до Маріуполя та, повертаючись вздовж кордону, підійшли до Слов’янська. Того дня розвідка працювала в авангарді батальйонної тактичної групи українських силовиків. Хлопці знали, що будь-яка помилка коштуватиме життя не тільки їм, а й тим, хто рухався за ними.

– Ми втрьох переміщалися на цивільному автомобілі, – пригадує Сергій. – Для зручності в ньому демонтували переднє пасажирське сидіння. Водій – за кермом, ще двоє – позаду нього. Завдання в розвідки прості. Є маршрут руху і на його ділянці необхідно виявити засідку противника, при цьому не підставити під удар основні сили.

Тож коли на одній з таких ділянок автомобіль зупинив чоловік з автоматом у руках, що спочатку помилково прийняв їх за своїх та порадив повертати назад, розвідники зрозуміли – попереду засідка.

– Коли бойовик збагнув, хто перед ним, аж змінився на обличчі, – розповідає Сергій. – Ми вирішили його відпустити, щоб прослідкувати, куди піде. Оцінивши ситуацію, воїни зв’язалися з командиром та отримали наказ “відкотитися”. Командування вирішило провести розвідку боєм, аби не наражати на вогонь основні сили. Десантникам залишалось з’ясувати, скільки саме найманців на їхньому шляху та які сили й засоби вони мають. Перегрупувавшись, рушили вперед. В голові колони йшов танк, з боків – БТРи. Таке розміщення техніки нагадувало броньований клин, всередині якого були військовослужбовці.

Через 150 метрів від місця зустрічі з сепаратистом дорога робила невеликий поворот. Тільки-но танк оминув цю ділянку, найманці відкрили вогонь.

– Я з побратимами перебував всередині “коробочки”, – розповідає Сергій. – Сепаратисти нас щільно обстрілювали. Ми відкрли вогонь у відповідь, намагаючись одночасно виявити їхні вогневі точки.

Згодом найманці задіяли РПГ. Чотири постріли влучили в башту бойової машини. Вибуховою хвилею Сергія відкинуло від танка, і він відчув присмак крові в роті. Сильний головний біль не давав змоги тверезо оцінити ситуацію. Наступної миті розвідник заскочив у БТР, що рухався за танком.

– Санінструктор, який був там, за лічені хвилини привів мене до тями, – продовжує Магльований. – З’ясувалося, що я дістав тяжку контузію. Пізніше, на жаль, вона далася взнаки. Але тоді я думав тільки про хлопців, які опинилися під вогнем ворога, та про завдання, яке ми отримали від командування. Хвилини, проведені у бойовій машині, здавалися годинами. Зрештою мені таки вдалося разом із побратимами довести справу до кінця.

Того дня розвідники викрили добре підготовлену та обладнану засідку бойовиків. Протягом трьох діб двічі на день десантники штурмували цей укріпрайон. Згодом з’ясувалося, що його облаштуванням займались військові професіонали з Росії. Він мав основну та запасну позиції.

В бліндажах навіть були обладнані вузол зв’язку, кухня та медпункт. За підрахунками десантників, укріпрайон утримували близько півтори сотні найманців. Крім стрілецької зброї, ледь не кожен з них мав на озброєнні РПГ.

Нині Магльований знову на передовій, але вже в іншій ролі. Він – заступник командира розвідувальної роти по роботі з особовим складом. Розвідрота стала для Сергія практично другою сім’єю. І він зовсім не шкодує, що свого часу змінив професію вчителя на військову.

Олександр ВАСИЛЬЧЕНКО