Покликання жінки – давати та берегти життя. Вдягаючи погони, вона за велінням природи відчуває подвійну відповідальність за тих, хто поруч. У важких армійських буднях, на навчаннях, на полі бою. Перед красою і мужністю української жінки сьогодні схиляє голову весь світ. Від її дій залежить життя багатьох, від її слів – обличчя армії, від переконань – сила народу.
Минуло вже більше року, як наші військові на Донбасі вийшли з Дебальцевого. На вихід із оточеної бандформуваннями території в них було кілька діб. Тоді назустріч нашим воїнам виїхала медична бригада. Ніхто не знав, чим закінчиться виведення військ, чи не приготують терористи у наступну мить несподіваний “сюрприз” у вигляді мінометного або ж артилерійського обстрілу. Коли машина, яка мала забирати поранених та постраждалих, наближалася до визначеного місця, підполковник медичної служби Любов Назаренко не відчувала паніки. Вона переймалася лише тим, аби довезти поранених до шпиталю.
Один хлопчина отримав обмороження. Любов Василівна миттєво оцінила ситуацію і зрозуміла, що робити. Згодом кінцівки повністю вдалося врятувати, і боєць повернувся до строю.
Минуло кілька діб, як знову виїзд у ту ж точку – забирати військовополоненого. І знову діагноз – обмороження кінцівок. Передали його військовим медикам з луганської лікарні, з окупованої території. Боєць до останнього не вірив, що повернеться до своїх. “Ви б бачили ті очі, вони ніколи мені не забудуться, – каже підполковник медичної служби Назаренко. –Коли його везли, він ридав, був шокований”.
Робити свою справу, як кажуть, “на автоматі” підполковник Назаренко навчила підлеглих за найвищою шкалою. Санінструктори дуже вдячні їй за це. Особливо така практика допомагала в екстремальних ситуаціях на полі бою. “Голова не працює, а руки роблять. Ти розумієш, що пораненого треба рятувати, бо його хтось чекає вдома. Про паніку не йдеться. Розриви, кулі, крик... а ти дієш автоматично. Лише потім усвідомлюєш, що ти це щодня відпрацьовував там, у військовій частині: дістати джгут, затампонувати рану, накласти перев’язувальний пакет, вколоти знеболювальне...” – розповідає підлеглий офіцера санінструктор сержант Андрій Доценко.
Любов Василівна зустрічала військових з-під Дебальцевого зі сльозами на очах. Санінструктори були настільки знесилені, що не могли нічого робити. “Три доби без сну, без води, без їжі. Йшли з останніх сил”, – пригадує санінструктор. Всю роботу з прийому хворих і поранених Любов Василівна взяла на себе. А там, у Дебальцевому, її слова додавали сил її підлеглим: “Вона казала – ніколи не здавайся, йди до кінця і не опускай руки. Якщо не можеш робити роботу, все одне її треба робити”.
Лікар має бути і психологом. Дуже часто пацієнт, особливо у важкому стані, потребує моральної підтримки. Не можна допустити паніки. Одного разу офіцеру, який мав вогнепальне поранення гомілки, не вдалося відразу зупинити кровотечу. Любов Василівна пильно стежила за його станом та підбадьорювала. “В таких випадках весь час треба розмовляти, щоб відволікти увагу пацієнта від власного стану”, – говорить лікар.
У будь-яких випадках холодний розум і чіткий розрахунок дій – запорука успішної роботи лікаря. Напевне тільки тоді, коли живеш із повною самовіддачею, забуваючи про себе, робота буде зроблена на 100 відсотків. Підполковник медичної служби Любов Назаренко їздила в зону АТО двічі, випадало виконувати завдання під обстрілом противника. На запитання, чи поїхала б іще, з упевненістю відповіла “так!”. Вона досі пам’ятає обличчя перших мобілізованих чоловіків, які стояли на плацу 8-го окремого полку спеціального призначення, де вона служить зараз. Вони світилися гордістю від усвідомлення, що їх призвали захищати Батьківщину.
“Коли я дивилася на них, то почувалася дещо некомфортно – вони їдуть обороняти державу, а я залишаюся тут, у частині. Повноцінним військовим відчула себе тільки тоді, коли приєдналася до них в районі АТО”, – розповідає військовий медик.
Тож невипадково всі, з ким зараз служить Любов Назаренко, кажуть про неї лише теплі слова: “Хоробра, коли “гаряче” – без питань вдягає бронежилет, бере автомат і вирушає на завдання. Найголовніше її досягнення – жоден боєць в неї не помер. Цим, мабуть, все сказано”.