Квітень 2014-го. Групу бійців кіровоградського полку спеціального призначення перекидають із донецького аеропорту на посилення до бази зберігання стрілецької зброї в селі Парасковіївка, що неподалік від Артемівська (нині – Бахмут). Артем Ломов, він же “Китай”, командир відділення спецпризначенців, прилетів разом із комбатом (позивний “Редут”) і 15 бійцями.
Ще не облаштувавшись, вони дізналися, що в сутичці з бойовиками важко поранено й захоплено в полон командира сусідньої частини Центру забезпечення бронетанковим озброєнням. Спецпризначенці дістають нове завдання – визволити офіцера й відправити його в тил.
Як його знайшли та визволяли – тема окремої розповіді. Але проблеми “спеців» на цьому не закінчилися. На десятки кілометрів навколо – лише дві частини: Центр в Артемівську та арсенал у Парасковіївці – залишалися під синьо-жовтим прапором. Регіон уже було охоплено сепаратистсько-терористичними загонами, і доставити важко пораненого полковника до місця евакуації гвинтокрилом – завдання було не з легких…
Визволеного полковника Чобітка посадили разом із фельдшером у цивільну “Волгу”. Позаду – УАЗ-“таблетка” зі спецпризначенцями. “Кортеж” помчав просто на ворожий блокпост. Швидкість і несподіванка мали стати головними козирями українців.
План спрацював: “Волга” проскочила повз бойовиків. Спецпризначенці вже думали розвернутися, але побачили, що сепари кинулися до БТРа, аби рушити їм навздогін. 10 українських бійців висипалися з “таблетки” й зайняли позиції навколо машини. Розпочався бій….
За кілька хвилин боєць помітив, як “піксель” командира багряніє від крові. Офіцер по рації сказав: “Хлопці, тримайтеся, я непритомнію…”
Артем кинувся до командира. Свист куль за кілька сантиметрів од вуха й дзенькіт рикошетів, вибухи гранат – усе це хлопець бачив і чув, наче в сповільненій зйомці. Як залишився тоді неушкодженим, він досі дивується. Того спекотного дня на ньому були лише футболка та розгрузка, жодного захисту.
Перемотав рану та наклав на ногу командира шину, потягнув його до “таблетки”. Коли відбилися, швидко рушили до арсеналу: командир через утрату крові був уже геть блідий.
Для російських найманців надто цікавим був величезний склад зброї, яку зберігали тут іще із часів Радянського Союзу. А її там не одна сотня тисяч, як із часів Першої та Другої світових воєн, так і сучасних зразків. Спецпризначенці виставили пости й секрети.
Уже наступної ночі спостерігачі доповіли:
– До частини впритул під’їхав КамАЗ. На ньому російський прапор. Що робити?
Кілька секунд… Може, це наші під прикриттям? З кузова вантажівки вискочили до зубів озброєні бойовики, які взяли невеличку частину в кільце. Практично одразу розпочався штурм.
За хвилину Артем і хлопці екіпірувалися. Піднявся з ліжка й взявся за зброю навіть поранений командир, який відмовився від евакуації в госпіталь. Цілу ніч бойовики атакували базу озброєння. І весь цей час відбиттям штурму керував “Редут”.
– Я не здивований, що він – Герой України. Ви не уявляєте, що це за чоловік! – каже Артем.
Сепарів закидали гранатами, обстріляли з кулеметів. Ті відступили, залишивши підбитий КамАЗ. Коли спецпризначенці оглянули його, то ахнули: АГС, гранатомети, великокаліберний кулемет…
За деякий час терористи знову спробували штурмувати арсенал. Цього разу з підтримкою мінометного вогню в наступ пішли танк Т-64 та піхота. Але їхня спроба штурму також не мала успіху. Наші бійці примусили замовкнути ворожий міномет, відсікли піхоту й підбили танк противника.
Та це був лише початок. Штурми сепаратистів відтоді не припинялися навіть на добу. Артемівський арсенал став однією з найгарячіших точок Донбасу.
Аби перестрахуватися на той випадок, що артилерійські склади захоплять терористи, командування вирішило їх замінувати.
Виконати це завдання випало Артемові та ще чотирьом бійцям з його підрозділу, бо ще в Кіровограді хлопець пройшов шестимісячні курси саперів.
Вибухівку мали доправити вертольотом. Для цього треба було пройти два кілометри повз бойовиків по понівеченому снарядами полю.
Ця ніч чи не вперше за кілька місяців у Парасковіївці була спокійною. Бойовики навіть не помітили, як хлопці тягнули небезпечний вантаж до частини.
– Ті кілька годин нам тоді здалися вічністю. Якби сепаратисти помітили на полі рух і відкрили вогонь, то від нас не залишилося б навіть пороху, — розповідає Артем.
Мінувальні роботи на території бази пречудово маскував шум величезних вентиляційних “легенів” шахти, на який ніхто давно вже не зважав…
А згодом спецпризначенці взяли штурмом будівлю СБУ в Артемівську, де засіли ватажки бойовиків і встановили над містом український прапор.
Після закінчення Артемівської епопеї Артем повернувся в полк здавати посаду: за кілька днів він мав їхати у Львів, щоб вступати в Академію Сухопутних військ. У полку готували документи на нагороди для Артема та його товаришів, але до орденів справа так і не дійшла. За клопотанням начальника військової академії, Артемові, нині відміннику третього курсу й заступнику командира взводу, все-таки дали нагороду від Президента – медаль “Захиснику Вітчизни”. Це, звісно, не орден, та хлопець не нарікає. Радий, що цілий. Він і так майже здійснив свою давню мрію – стати офіцером. Шкодує тільки, що інші, на його думку, достойні хлопці з полку не отримали заслужених нагород. Більшість із них нині продовжують воювати на Сході, не питаючи про нагороди, – просто виконують свій обов’язок.
Ольга МОСЬОНДЗ