Публікується вперше

Попри свій юний вік, Михайло Литвиненко встиг побувати в кількох арміях – денікінській, ЧУГА, Армії УНР, Українській повстанській армії Другого зимового походу. А перед Зимовим походом, у 1921 р., ще виконав смертельно небезпечну місію розвідника Повстанського-партизанського штабу Юрка Тютюнника.

В “Анкетно-регістраційній картці ч. 4585 Українського Громадського Комітету в Чехословацькій Республіці” день свого народження він вказав чітко: 29 вересня 1907 р., а в “Автобіографії” зазначив інший місяць: 29 листопада, а рік написав нечітко. Тож будемо орієнтуватися на чіткий запис у анкеті.

Отже, прийшов у світ він восени 1907 р. у родині переяславського кравця Макара Литвиненка. Батько вже мав троє синів, тепер буде четверо! Але скоро Макар залишився сам: дружина померла, ще коли Михайло ще був немовлям. Батько привів другу жінку. “Через неї я частенько ночував під забором, просячи кусок хліба у сусід[ів]”, – згадував Михайло. Не раз “пробував” від мачухи не тільки гострого слова, а й стусанів. (…)

“Настала революція. У місті нічого не можна дістати: ни хліба, ни газу, ни цукру, ни навіть сірників і всяких інших дрібничок, конче потрібних. Большовики видавали по півфунта [хліба] на день на чоловіка, але за ним треба було стояти півдня у черзі, бо для цього був тільки один склеп (магазин. – Ред.)”. Та “ще, бува, хліба не хватало. Ідеш додому з порожніми руками, згаявши пів дня на той проклятий хвіст, як у нас називали цю чергу”.

У місті вижити важко, тож Михайло вирішив наймитувати. Найнявся у якогось пана у с. Війтівці. Пропрацював літо – заробив хліба на зиму. На друге літо знову пішов до того ж пана. А тут – денікінці. “Стояли місяць або й два, а далі й назад рушили. Того дня як вирушали, брали багато підвід. Зайшов і до мого пана якийсь москаль. Питає коней. Пан коней показав, але ж тілько дві парі. Решта були в полі сховані. «Запрягай», – каже москаль. Пан почав відмовлятися, мовляв, нема кому їхати. Я в той час стояв біля стайні недалеко від них. Москаль подивився на мене та й сказав панові, що цей хлопець може їхати. Запевняв його, що це недалеко і що мене скоро пустять назад. Він з таким упевненням говорив, що я згодився поїхати. Не вагаючись, запріг коні і поїхав до церкви, де вже зібралося багато підвід. Тут на мою фіру нагрузили якихось ящиків і мішків і цього ж вечора виїхали з села Війтовці”. (…)

Довго поневірявся з денікінцями. І ноги відморозив, і тифом перехворів.

У селі біля станції Роздільної Михайлик поділився своїми жалями з господарем, той підтримав намір втікати, ще й запрошував залишитися в нього.

Уранці прибіг “охвіцер”. Кричав негайно запрягати коней. Хлопець крутився-крутився, зволікав їхати. Опинився у валці шостим з кінця. За них їхало ще 5 підвід, яких мобілізували в цьому селі.

Від’їхали тільки півверсти, як хтось обстріляв обоз. Вершники, що охороняли підводи, поїхали наперед з’ясувати ситуацію. Ось він, слушний момент! Звернув кіньми вправо, погнав назад у село, крикнувши дядькам, щоб також тікали.

П’ять фір завернули і пустились за Михайликом. Дядьки кинулись одразу ховати майно. А його було чимало! Михайло подався до хати, де ночував. Тут його переодягли у селянський одяг. “Добре мені було. Всі мені допомагали – і грішми, і всим”.

Господар просив залишитися, але хлопець хотів повернутись додому. Продав коней та помандрував на Роздільну. А тут уже більшовики! Через 4 дні довідався, що десь на станції у вагонах є “Галицька майстерня однострою”. Вона перебувала у складі Червоної української галицької армії.

Був квітень 1920 року. Приїхали до Києва. Комендант майстерні полковник (очевидно, сотник. – Ред.) Теодор Стефанович (майбутній старшина УПА “Кропива”. –Ред.) сказав, що до столиці підходить Петлюра, тож треба озброїтися і відбитися нарешті від більшовиків. Галичан було з півтисячі. Їм роздали зброю. Більшовики після кількох пострілів кинулися врозтіч. “Утікли за Дніпро і зірвали два мости. Після цього в Київі не було ніякої влади, а тому ми мусили охороняти місто, щоб не було грабунків”.

За три дні у Київ прийшло польське військо, а за ним – українське. Тут Михайло зустрів земляків з Переяслава, які розповіли йому про Україну та Визвольну боротьбу, “і я став національно свідомим і щирим українцем”.

За місяць, уже у складі українського війська, прийшов до Кам’янця-Подільського. Як більшовики підсунулись до Кам’янця, Михайло відступив з армією до Польщі. (…)

Наприкінці 1920-го Михайлика “запроторили до Каліського табору”. Годували “дуже погано”. Колючі дроти наганяли сумні думки, весь час подумки літав до рідного дому. У Каліші пішов до Школи українських пластунів. Але довго там не провчився, бо в табір зі Львова приїхав сотник Микола Садовський (Тобілевич) із дорученням від генерала-хорунжого Юрка Тютюнника знайти десять охочих хлопців – для зв’язку з повстанцями України. Хлопців відібрали й організатор школи пластунів сотник Олександр Квітка (Квітко) розповів їм про завдання, яке на них буде покладено. Вони погодилися і поїхали до Львова, у штаб Тютюнника.

Півтора місяці нічого не робили, лише слухали старших товаришів, як треба переходити кордон. Одного разу їх викликали, дали совітських грошей, нитки та голки, які вони в дорозі мінятимуть на харчі. “Кожному показали по мапі куди їхати і де розкидати прокламації, яких дали по цілій паці. Мені випала дорога до Уманя на Київщині. Також дали пачку прокламацій, в яких взивали селян до помочи”.

Кордон перейшов у Волочиську без пригод. В кожному селі, яке проходив, залишав по декілька прокламацій. “Так дійшов до назначеного місця і вернувся назад. Назад не йшов, а просто тікав”. Надивився “як грабують прокляті кацапи наших селян, як кожен селянин везе хліб та инчі продукти до т. зв. «развьорсткі», скілько хліба марно гніє по станціях та скілько кацапів на Україні, що сосуть кров з неї. Не заходив ні до одної хати. Ночував або на полі в сіні, або десь у лісі”. Йшов і вночі. Так дістався до Копачівки, недалеко Проскурова. Вранці знайшов горіха в лісі, назбивав багато горіхів, наївся та й ліг під деревом спати. “Смачно спалось та недовго. Прокинувся від стусанів”. Над ним стояли три більшовики. Виглядали вони “як самі чорти з пекла”.

– Кто ти? – запитав один з них.

– Я з Копачівки, загубив корову, так батько вигнав і сказав без корови не вертатися.

– Пайдьом с намі!

Хлопець заплакав. Та московське серце жалю не знає.

Хоч не хоч, а йти мусив. Тим більше, що москалі були на конях. “Будьоновци”! Від таких не втечеш. У супроводі трьох кінних і йшов аж до Проскурова. Тут здали в “особотдєл”. Після допиту хлопця відправили у Вінницю, де 2 тижні просидів у в’язниці. Звідти взяли на допит в ЧК. Тут “допрос” був найстрашніший… Потім хлопця кинули в одиночну камеру. Після 4 діб викликали знову і повели в гараж.

Цей гараж писав Юрій Горліс-Горський у повісті “Отаман Хмара”.

У ньому розстрілювали. Після 22.00 і до світанку. Такий був припис “совласті”.

Ось фінал однієї української долі – багринівського хлопця Степана, козака отамана Орла-Гальчевського: “Грюкнули ґрати вхідних дверей. Подвір’я. Прохід у колючому дроті. Гараж. Задня стіна з піском за дошками. Лицем до неї ставлять Стьопу, він хитається. Рубцов наближає до потилиці рушницю. Постріл. Череп злітає… До дощок прилипають бризки скривавленого мозку. Тулуб падає поруч товариша – а в того чорні кучері, зліплені червоно-білою кашею, покривають знівечене обличчя…”.

Ось у цей гараж і привели чотирнадцятилітнього Михайлика…

“Я дуже перелякався, але стояв на свому”, не признавався.

– Єслі ти нє хочеш сказать всєй правди, так раздєвайся і лажись, – сказав кат.

“Перед смертю засуджений мусить, за приписами, бути роздягнений догола, – писав Горліс-Горський. – Робиться це, щоб хтось із близьких, викопавши тіло зі здеформованим обличчям, не впізнав убитого за одягом. Не меншу роль відіграє й ощадливість катів, бо знятий зі смертників одяг, звичайно гірший, ҐПУ видає в’язням, які не мають у що одягнутись. Краще вбрання потрапляє до агентурних гардеробів”.

Михайлик стояв непорушно. Тоді москаль ударив його в лице. Хлопчик упав. “Почув два стріли і вже не пам’ятав нічого”. Прийшов до тями вже в камері.

Ось так встановлювалася московська влада в Україні!

За кілька днів малого Литвиненка перевели у відділ політичних справ. За 2 тижні – допит. Після допиту слідчий Фішман необачно залишив хлопця самого в кабінеті, а сам з анкетами вийшов у загальну канцелярію. Михайло скористався цим миттєво: відкрив вікно і скочив на купу листя в саду. Майнувши через огорожу, побіг, не озираючись, до станції, де заліз до потяга. Зі Жмеринки він пішки брів по снігу, “обмотавши ноги якимось мішком”.

Перейшовши кордон, доїхав потягом до Львова, а потім дістався табору в Щипйорно, куди переїхала школа пластунів із Каліша. У 1921 – 1922 навчальному році Михайло був учнем 4-го класу Школи українських пластунів в таборі інтернованих у Щипйорно. (…)

14 грудня 1923 р. виїхав на навчання до ЧСР. “В Чехії нам значно ліпше в порівнянні з Польщею”, – підсумував Михайло.

“Автобіографію” Михайло Литвиненко написав 15 липня 1924 р. у ЧСР. Вона й лягла в основу нашої розповіді. (…)

У Чехословаччині Михайло не раз згадував про випробування, які випали на його долю, і отой “розстріл” у гаражі вінницької тюрми. Ці “тяжкі дні” позначились на його здоров’ї. Оце і все, що нам відомо про дванадцятилітнього козака Армії УНР з Переяслава, тринадцятилітнього героя-розвідника Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника.

Підполковник Армії УНР Микола Тобілевич стверджував, що з 35-ти дітей, яких Юрій Тютюнник посилав в Україну, залишилися живими лише шість. Серед них і наш Михайлик.

Вічна слава юним борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ, Історичний клуб “Холодний Яр”