Галерея героїв

Герой Радянського Союзу
Гринчак Валерій Іванович

Гринчак Валерій Іванович народився 21 червня 1957 року в селі Чемерпіль Кіровоградської області.

Закінчив школу лише з двома четвірками в атестаті (решта – п’ятірки) та вступив до Київського вищого загальновійськового командного училища імені М. В. Фрунзе, яке закінчив у 1978 році.

Проходив службу в десантно-штурмовій бригаді на Далекому Сході та розвідувальному батальйоні у тодішній Чехословаччині.

Саме наявність певного військового досвіду та позитивні характеристики з усіх попередніх місць служби сприяли тому, що Валерія Івановича у жовтні 1983 року призначили на посаду командира розвідувальної роти 285 танкового полку (у березні 1984 року полк був переформований у 682 мотострілецький полк) 108 мотострілецької дивізії обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан.

До виконання бойових завдань залучили дуже швидко. П’ять днів Валерій Гринчак приймав посаду командира розвідувальної роти полку, а на шостий вже отримав завдання забезпечити охорону командира дивізії, який також приймав посаду і вивчав стан справ у зоні відповідальності дивізії. Зона відповідальності пролягала на 300 км – від міста Джелалабад (під час присутності радянських військ в Афганістані цей район вважався одним з найнапруженіших) до населеного пункту Даші. Перевал Саланг також був у цій зоні.

Уже за три тижні після прибуття до Афганістану, 14 листопада 1983 року, Гринчак зі своєю ротою брав участь у масштабній військовій операції.

Валерій Гринчак проявив себе здібним офіцером, добре виконував обов’язки, про що свідчать численні позитивні характеристики вищого керівництва. Однак війна диктувала свої умови. Тепер йому кожного дня доводилось вирішувати, кому доручити виконання бойового завдання. Він би краще пішов сам, аби не бути мимовільним вершителем чужих доль, та на війні існує багато жорстких, але необхідних правил, одне з яких – командир не має права йти першим під час пішого висування розвідувального органу. Вкрай важкими для нього були й рішення щодо виклику артилерії чи авіації для завдання удару по населених пунктах, звідки вели вогонь моджахеди, й де залишалися мирні жителі. Та життєвий досвід швидко довів необхідність цих дій для збереження життя своїх підлеглих. І ці свої командирські функції Валерію Гринчаку вдалося виконати на “відмінно”. При вдалому проведенні всіх бойових операцій під його командуванням у роті показник втрат залишався мінімальним.

З інтерв’ю В. І. Гринчака: “З упевненістю можу сказати, що в Афганістані я вперше побачив і усвідомив суть справжньої чоловічої дружби. Розумію, що це звучить банально, але це справді так. Війна – як лакмусовий папірець для виявлення в людині її справжніх рис – як благородних, так і потворних…”.

У 20-х числах червня 1984 року посилений розвідувальний загін під командуванням Гринчака вийшов на самостійні розвідувально-пошукові дії. За дві доби із засідки загонові вдалося знищити групу моджахедів, а командира захопити в полон. За показаннями полоненого, звіреними з даними радіоперехоплення, в гори було викликано на підкріплення ще два батальйони. З боями потрапивши у базовий район угруповання повстанців, розвідувальний загін Гринчака захопив і знищив склади з боєприпасами, продовольством і матеріальними засобами противника.

14 липня 1984 року стомлені розвідники поверталися із успішно виконаного бойового завдання, коли під ногами командира вибухнула замаскована фугасна міна. Гринчак не втратив свідомість, але в перші секунди не міг зрозуміти, що сталося. Невдовзі оговтався і почав віддавати накази: скомандував, щоб усі залишались на своїх місцях, а до нього обережно підійшов сапер (були випадки, коли до підірваного на міні кидалися товариші і теж підривалися на розташованих поблизу мінах).

Важливою була кожна секунда, оскільки міною Валерію Івановичу відірвало одну ногу, а друга (її потім ампутували в госпіталі) була дуже сильно пошкоджена: потрощений суглоб, розірвані судини, а уламки кістки посікли обличчя.

Після реанімації в Баграмському медсанбаті, лікування у госпіталях в Кабулі, Ташкенті, госпіталі імені Бурденка у Москві, де Валерію Івановичу робили основні операції, він потрапив до Центрального науково-дослідного інституту протезування імені Семашка, в якому пробув з листопада 1984 року до травня 1985-го, навчаючись ходити на протезах.

Там його застала звістка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка”.

З нагородного листа Валерія Гринчака:

“Особливо яскраво командирські якості капітана Гринчака В. І. проявилися в зіткненні з бунтівниками 14 липня 1984 року. Рота вступила в бій з чисельно переважаючою бандою заколотників і вела його протягом декількох годин. В ході жорстокого бою офіцер отримав тяжке поранення обох ніг. Перемагаючи сильний біль, самостійно надав собі медичну допомогу. Показуючи зразок сміливості та відваги, поля бою не покинув, продовжував керувати діями роти.

Особовий склад, вражений героїзмом свого командира, вжив усіх заходів для досягнення перемоги ...”.

Чи державна нагорода, чи просто бійцівська вдача спонукали Гринчака відкинути всі сумніви й ще до виписки із госпіталю написати рапорт на ім’я міністра оборони СРСР з проханням залишити його у Збройних силах.

Мало хто вірив, що йому це вдасться, але Валерій Гринчак отримав дозвіл і з 1985 по 1992 рік викладав воєнну історію в своєму рідному училищі. А коли прийшов час звільнятися в запас, вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1995 по 2006 рік Валерій Іванович працював помічником голови правління ЗАТ “Геліотроп” Української спілки ветеранів Афганістану, а з 1999 року – консультантом Комітету Верховної Ради України зі справ пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

З 2002 року він на громадських засадах – Голова контрольно-ревізійної комісії Національної Асамблеї інвалідів України, консультант Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Верховної Ради України.

І сьогодні Валерій Іванович плідно працює. Пише аналітичні статті про проблеми військової розвідки. Бере активну участь у заходах Головного управління розвідки Міністерства оборони України з військово-патріотичного виховання молоді. У вільний час займається стрілецьким спортом.

Прикладом мужності може бути не лише його подвиг на полі бою чи активне громадське життя, яке Валерій Іванович веде увесь “постафганський” період, а й те, що після усього пережитого він не зневірився, зберіг жагу до життя й теплоту свого мужнього серця.

І доля подарувала йому, мабуть, найголовнішу нагороду – Валерій Іванович зустрів жінку своєї мрії, котра народила йому двох синів, яких Валерій Гринчак виховує справжніми чоловіками і гідними громадянами України.