Галерея героїв

Він міг ніколи не стати військовим, але першим ступив на скелястий ґрунт захопленого росіянами острова Зміїний, звільняв Київщину, виконував надскладні бойові завдання, знищуючи окупантів на півдні та сході України, і став – Героєм.

Олександр Чуб, позивний Вікінг, воював з 2016-го ще під час АТО у складі 8 полку Сил спеціальних операцій. Потім був інструктором з рукопашного бою у Військовому інституті (Київського національного університету імені Тараса Шевченка). З лютого 2022 року у складі підрозділу спеціального призначення ГУР МО України виконував низку спеціальних та бойових завдань, які, без перебільшення, допомогли змінити хід великої війни.

Звільнення Київщини

Ранок 24 лютого. Сашко телефонує батькові: «Їду до спецпризначенців ГУР МО України (куди він уже завершував проходити відбір)».

«Запитав, бо його запрошували долучитися до 8 полку ССО, у складі якого Сашко раніше воював на сході України та дуже добре себе проявив – «Підеш воювати у будь-якому разі?» – питаю. Каже: «Піду». «Тоді однозначно – ГУР, ти давно мріяв», – відповів батько та побажав синові удачі.

Олександр зв'язався з командиром підрозділу спецпризначення ГУР МО України та отримав вказівку вирушати на одну з точок збору. «Вікінг приїхав з трьома мішками спорядження. Усе мав своє: зброю, екіпірування... Доповів. Запитав про засоби, які ми мали на той час у розпорядженні. Одразу було видно, що це досвідчений воїн, який чітко знає, що і як має робити», – пригадує знайомство з ним його побратим із позивним Тор.

Так сталося, що ПТРК «Корсар» у підрозділі був, але ракет до нього з огляду на темпи наступу окупантів виявилося замало. Тож батько Олександра – Сергій Вікторович – рушив до ракетних складів. (До речі, це чи не вперше, коли син був не проти допомоги батька – кадрового офіцера ЗСУ. Раніше хай там як намагався уникати його опіки).

«Ми тоді не знали, якою дорогою краще їхати, щоб не наразитися на росіян. Техніка пересувалася різна: хто чий, було невідомо. Пробиралися лісами та обхідними шляхами, уже під самими складами зіштовхнулися з колоною, маркованою літерою Z. Пощастило, що наша машина була швидка, інші цивільні авто позаду нас просто злітали в повітря від влучання російських снарядів», – пригадує Сергій Чуб.

Зі складу вдалося завантажити лише 12 ракет… Вони стирчали з багажника, були дуже важкі – машина майже «сідала на міст»… Якимось дивом з усім цим таки вдалося доїхати палаючими мостами та шляхами до потрібного місця.

«Сергій Вікторович під'їхав, привітався, стримано обійнявся з Сашком. Ми швидко перевантажили ракети до нас у транспорт, роз'їхалися… За декілька днів саме вони нам допомагали виконувати завдання на Київщині – на той час уже окупованій Макарівщині. Хоча переносити таку вагу з місця на місце для нас було ще тим випробуванням на міцність і витривалість», – розповідає Тор (він там місцевий).

Макарівщина перебувала в оперативному оточенні росіян з 28 лютого 2022 року. Розвідка, засідка, знищення окупантів у тилу, ліквідація ворожої техніки, захоплення полонених і зброї… Вікінг з Тором та іншими спецпризначенцями знаходили не відомі росіянам стежки, непомітно проникали в окуповані села, збирали розвіддані та залучали місцевих до спротиву.

«Якось вкотре ми вирахували час і логістичний шлях, яким до росіян надходить забезпечення: заправка, БК, продукти тощо. Влаштували засідку, однак того разу вони не приїхали... Треба було бачити вираз обличчя Сашка: «Цілий день проходили, нікого не знищили!», – обурювався він», – згадує побратим.

Штурм Зміїного

Острів Зміїний у Чорному морі росіяни захопили у перший день широкомасштабного вторгнення рф. Це всього лиш 17 гектарів скелястої землі, розташованої за 37 км від суші. Операція з його визволення розпочалася в середині березня 2022-го та складалася з кількох етапів. На першому – наші бійці штурмували острів на гвинтокрилах.

Олександр був першим, хто висадився на скелястий ґрунт Зміїного з повітря і з кулеметом пробивав шлях побратимам. Окупантів на острові виявилося стільки (маскувалися в скелястих природних печерах), що Олександр стріляв, як супергерой з комп’ютерних ігор. Рухався швидко, перекочувався, влучав у ціль… Щоправда, на той час до кінця виконати місію не вдалося. Однак саме ця операція дала змогу спланувати наступні, які, зрештою, завершилися успіхом.

Керував нею Віктор Хоренко. Він розповідає: «Після першої спроби підлетіти до острова на гвинтокрилах ми зрозуміли, що ворожі РЕБ і ППО дуже добре нас бачать. Я дав команду двом вертольотам, які мали бійців на борту, трохи відлетіти назад. Саме тоді до одного з них прямувала ракета ворожої ППО. Хлопці бачили, як за усього за декілька метрів від їхнього борту ракета втратила інерцію і впала в море… Це врятувало їм життя. Ризик був дуже великий. Наступного разу на операцію вирушили вже інші хлопці, але Олександр погодився зробити це ще раз... Здавалося, що він не має страху. Справжній професіонал. Його дії на острові зафіксували камери з шоломів побратимів».

30 червня 2022 року окупанти поспіхом утекли з острова. Вони назвали свій відхід «жестом доброї волі», насправді ж це стало підсумком надскладної спецоперації ГУР МО України, яку підтримали інші підрозділи Сил оборони України.

У фінальній операції зі звільнення острова Олександр уже участі не брав. У червні 2022 року він у складі групи виконував бойові завдання на Луганщині. Попри перевагу ворога у живій силі, техніці та артилерії, разом з побратимами-розвідниками у важких вуличних боях успішно нищив окупантів, діяв сміливо й зухвало.

19 червня 2022 року під час чергового штурму вогневих позицій окупантів Олександр отримав численні вогневі поранення, несумісні з життям. Розуміючи це, він наказав побратимам не забирати його, бо інакше вибратися живими їм би точно не вдалося.

Молодшому лейтенанту Олександру Чубу було присвоєно звання Герой України. Почесну нагороду від Президента за сина отримав батько.

«Три місяці росіяни не віддавали тіло Олександра. Постійно переносили дату обміну, намагалися затягнути українців на свою територію. І навіть мертвим його намагалися обміняти на своїх – живих... Чи то розуміли справжню цінність українського розвідника, чи просто знали, що нам не байдуже щодо своїх – на відміну від них», – згадує Віктор Хоренко.

Насправді Олександр Чуб міг ніколи не стати військовим. Дав батькові обіцянку – здобути цивільну освіту в Національному авіаційному університеті – і виконав її. Чуб-старший – Сергій Вікторович, офіцер ЗСУ, планував для сина долю без одностроїв. Однак саме через батька Олександр усе своє життя марив військовою службою.

«Коли Сашкові було 13 – померла його мама. Він тоді навчався у військовому ліцеї імені Івана Богуна у Києві і бував удома лише на вихідні. Щойно ми дізналися, що хвороба матері невиліковна, я вирішив перевести сина до цивільного ліцею, щоб дати їм можливість хоча б трохи набутися разом», – розповідає Сергій Вікторович.

Тоді військова кар'єра Сашка, здавалося, закінчилася, так і не розпочавшись. Але саме в той час і зародилася його непереборна пристрасть до армії. Якось приїхав з батьком на службу і став свідком, як спецпризначенці ГУР збиралися на навчання. Треновані, статні, бойові…

«Вони побачили Сашка й одразу взяли до гурту. За три хвилини той просто сяяв – одягнутий у повне екіпірування спецпризначенця на борту бойової машини… Я лише глянув у його палаючі очі – й усе зрозумів», – пригадує батько.

Відтоді «спецназом» Сашко просто горів. Навіть таємно від батька пішов на заняття з рукопашного бою. (Через це, інколи були бійки з місцевими хуліганами на вулиці – захищав слабших). А далі – численні спроби Сашка потайки поїхати з університету на фронт…

«Ще до війни 2014-го я подарував синові книгу «Сунь Цзи», яку спочатку він не хотів читати. Та після чергового відрядження на Донбас, повертаюся – на столі перечитана книга з десятками позначок і закладок, а на ній – зламана сімка, телефон і записка: «Краще бути, ніж видаватися»… Сина тоді я шукав декілька днів. Знайшов у навчальному центрі «Правого сектору». Оскільки Сашко був студентом і навчався на військовій кафедрі, його відпустили», – розповідає батько.

І зізнається, розуміє, чому його син так чинив. Він терпіти не міг несправедливості, завжди захищав невинних та карав негідників – тому хотів якнайшвидше вигнати окупантів з рідної землі.

«Сашко зростав у атмосфері військової честі та гідності. Багато часу проводив зі мною на службі, їздив на полігони, бував серед воїнів, слухав їхні розмови, переймав їхнє бачення світу. Зовсім юним він знав, що означає брати на себе відповідальність та бути рішучим, що таке військовий гарт, ризик, фарт…», – розповідає батько.

Згодом, отримавши омріяний татом цивільний диплом, Олександр таки призупинить навчання на військовій кафедрі, спакує речі й приєднається до лав 8 полку Сил спеціальних операцій. Байдуже, що рядовим, байдуже, що без високої заробітної плати чи доплат…

«Підійшов до мене і каже: «Рядовий Чуб готовий до від'їзду до місця проходження служби». Відповідаю: «Дозволяю. Їдь». Всередині все кипіло, але нічого вдіяти я тоді не міг. Олександр сам вирішував і планував свою долю. Мене просив лише – не втручатися і не намагатися полегшити йому службу. Найбільше боявся, щоб його не вважали «мажором».

А батько й не намагався. Навпаки, якось зустрівшись із командиром сина на полігоні, попросив не йти синові на жодних поступки: «Я сказав, щоб Сашку просто допомогли стати тим, ким він мріяв – справжнім воїном, який здатний виконувати завдання і працювати як перший номер. Мріяв бути спецпризначенцем – готуйся відповідно», – говорить Сергій Вікторович.

З 2016 року його син вже брав участь у бойових і спеціальних операціях у районі АТО. Після одного із завдань серйозно травмував спину та був змушений повернутися на реабілітацію. Тим часом був інструктором з рукопашного бою у Військовому інституті КНУ імені Тараса Шевченка, поновився на навчанні. Попри складне та болісне лікування хребта, не припиняв тренувань: щодня після інституту їздив до друзів-спецпризначенців, з якими познайомився на стрільбах та до яких, поспілкувавшись із командиром, намагався долучитися.

«Із першої секунди знайомства з Олександром я зрозумів – це не простий воїн. Починаючи з «фішечок» на екіпіруванні, які, на перший погляд, незначні, до тримання і перекидування в руках зброї – усе в нього було як треба. Сашко був у тренді військових навичок, водночас поводився стримано, скромно, врівноважено. Я підтримав його бажання спробувати пройти до нас відбір. Попередив – легко не буде, але Сашка це не налякало», – пригадує першу зустріч з Олександром Віктор Хоренко.

Кожен, хто знав Олександра, відзначав його особливу невтомність та жагу брати участь у якомога більшій кількості боїв. Він поспішав жити, прагнув зробити якнайбільше для України і – робив…

«Олександр постійно рвався у бій, ніколи не пропускав жодного завдання, не просив його підмінити, не жалівся на втому… Коли ми виконували завдання на сході та півдні України, у тому числі коли звільняли Зміїний, кожного разу виходила інша група, бійці мінялися – хтось відпочивав, набирався сил, інші йшли у бій і навпаки. Олександр же брав участь у завданнях постійно…», - розповідає Віктор Хоренко.

У березні 2024 року на фасаді будинку у Святошинському районі Києва, де жив Олександр, встановили меморіальну дошку, а побратими виготовили йому пам’ятник – лицар з автоматом у руці...

Війна завдала болю і змінила кожного українця. Але разом з тим відкрила відважних, сильних, щирих людей, які здатні на непрості вчинки заради захисту своєї країни. Саме таким був і Олександр Чуб. Справжній Герой України, а Герої не вмирають!