Про те, що я пішов на війну, – не шкодую. Я немало втратив на ній, але знайшов набагато більше: своє кохання, другу половину, яка за мною і у вогонь, і в воду. Я для неї – все, а вона – для мене. А ще нових друзів, бо багато хто зі старих відсторонились від мене після поранення.

Я з Вінницької області, села Гриненки. Працював там, спочатку токарем, а потім пішов на контракт у бердичівську військову частину А-0804. Прослужив там три роки водієм. А потім рік працював у Росії, проте коли почався Майдан, я одразу повернувся в Україну. Був у Самообороні нашого Немирівського району. Патрулювали місто Немирів, стояли на блокпосту ДАІ при в’їзді в місто, було таке, що спиртзавод там відвойовували. Взимку 14 року я двічі в Київ приїжджав, підтримуючи Революцію Гідності. Після Майдану ще рік пропрацював на м’ясокомбінаті. Були думки про те, що треба їхати воювати, але мій батько хворий, а мама сама не могла впоратись із великим хазяйством, яке в нас було на той момент. Проте коли в лютому 15 року мене мобілізували, пішов воювати.

Спочатку мене забрали в учєбку “Десна” на 2 місяці. Там мене розподілили у розвідку. А потім забрали на рівненський полігон – і я потрапив у 14 ОМБр. Був в окремій групі розвідників – одним з 24 чоловік. Нас два місяці тренували британці, потім ми вирушили в Черкаське (полігон). Там жили окремо від усіх, в лісах. Робили диверсії, вчилися виживати, самі добували їжу. А перед відправкою на схід ми два тижні провели на Широкому Лані (полігон).

Перше місце на фронті – Павлопіль під Маріуполем. Коли тільки приїхали, стали в дачному селищі, навіть ще бліндажі не повикопували, як почався перший для нас мінометний обстріл. Звісно, було страшно. Довелося в’язати деяких хлопців, бо почалася паніка – і вони намагались тікати. Але страшно було всім. А потім вже було різне: і диверсійні групи до нас підходили, і обстріли. В той період ми вирахували координати двох бліндажів загону Мотороли, які тоді стояли під Павлополем, і дали їх нашим артилеристам – вони ті бліндажі розбомбили. Працювали ми ночами, мінялися по 5-6 чоловік, але я майже постійно виходив на завдання.

А в кінці липня 15 року ми в’їхали в Мар’їнку, перед нами там працювала 28 бригада. Але порівняно з Павлополем обстріли там були капітальні. А оскільки нам ніхто не дав карт розмінування території, наші розвідвилазки спочатку були дуже важкі. А мін там було немало: і своїх, і ворожих, і свіжих, і тих, що залишились з 14 року.

З териконів, які називали “Близнюки”, часто виїжджав і стріляв по нас сєпарський танк, але ми його з часом “заспокоїли”. Вичислили, звідки він веде вогонь – і наші хлопці його знищили. А потім, коли ми освоїлись, і провоювали в Мар’їнці десь з місяць, до ворога підповзали дуже близько – до 50, 100 метрів. А вони часто на позиції з тилу заходили – і не раз було таке, що ми бились врукопашну. А коли ми перемагали, зв’язували ворогів і віддавали СБУ.

Згодом мені видали такий прилад “Борсук” (Засіб наземної радіолокації, – ред.), він на певній відстані вираховує, де снайпери, де техніка стоїть і так далі. Немала така штука, носиться на грудях. З цим приладом ніхто не працював окрім мене, і я майже щоночі з ним ішов на завдання.

Головною нашою задачею було надавати правильні координати, кількість техніки на ворожих позиціях і людей. Ми досить непогано контролювали сепаратистів, а потім за нашими даними працювала артилерія. Були місцеві, що розповідали нам, хто і як буде до нас підходити, який і де будуть вантаж перевозити. А ми допомагали одній з мар’їнських шкіл. Але були і такі люди, які ліхтариком давали сигнал з міста на терикони, показуючи сєпарам, куди по нас стріляти.

Розвідник повинен мати певні навички, але тут не обійдешся без везіння, тобто на розтяжку може потрапити хто завгодно. Хоча в нас був боєць Сергій Цебинога, у нього чуйка була на розтяжки, він завжди ходив попереду. І коли ми підірвалися, він встиг крикнути усім іншим “Обережно”. Це було 6 листопада 15 року – за два дні до того, як я мав іти у відпустку. В той день я з “Борсуком” вичислив двох снайперів, техніку. Ми повернулися з завдання, і Сєрьога запропонував, що давай ще одне місце перевіримо. Я кажу, та ну, хорош. Ми півночі проходили, давайте будемо відпочивати. А він переконав, що тут близько – “прочешемо” один прохід і будемо в разі чого там лазити. До місця ми доїхали машиною, там був паркан з колючої проволоки. Нас було четверо: я, Сергій і двоє хлопців з Вінницької області. Йдемо, Сергій попереду, я за ним. А перед тим я, як відчував, зняв “Борсука” з себе, бо він недешевий, а потім з мене б спитали. Ми йшли один від одного метрах в п’яти. Раптом Сергій зупинився, я теж, і коли він нас попередив – майже одразу вибухнула міна МОН-50 з електродетонатором, тобто сєпари нас підірвали. Як вони знали, що ми там? Або почули, що ми йдемо, або хтось здав.

Самого вибуху я не чув, пам’ятаю, що мене відкинуло на метрів 5-6. Відчув, що щось не те з головою, помацав – там кров. Впав, мене виключило, потім прийшов до тями. Повертаю голову, а Сєрьога стоїть, його рука висить на шкірі. Двоє інших лежали – їм ноги посікло. А потім прибігли наші хлопці. В мене було знеболювальне з собою, – британці ще на навчаннях дали свої аптечки, – і я встиг собі зробити укол. Потім мене тягли на бушлаті, пам’ятаю, повз нас проїхало декілька машин ОБСЄ і жодна не зупинилась. Мене довезли до Курахового, а далі – все, відключився. Я тоді 7 днів у комі пролежав. Вийшов з неї в реанімації у військовому госпіталі Дніпра. Пробув там днів п’ять. Мені довго не говорили, що в мене немає майже всієї ноги, а я не міг підняти голову, щоб подивитись, проте відчував, що чогось не вистачає. Лікарі казали, що немає стопи, а коли я вже міг підвестись, підняв простирадло – а там ампутація вище коліна. Я спитав лікаря, чому одразу не повідомили, а він – що ми вас травмувати не хотіли, наче я маленький і не розумію, що зі мною трапилося.

Після реанімації мене перевезли в лікарню імені Мечнікова (Дніпро), коло мене постійно були мама і сестра, а через три дні бортом відправили в Одесу. Окрім лівої ноги, я мав багато пошкоджень у животі. Вже в Одесі лікарі видалили 15 сантиметрів кишківника, селезінку. Окрім цього на правій нозі замість колінного суглоба в мене була дірка, а на обличчі пробило кістку в щоці – там застряг уламок, зараз він лежить в мене вдома. Було пошкоджене око. Я пролежав в Одесі три місяці, після чого мене на деякий час відправили додому. Потім – знову Одеса. Поклали в травматологію, поставили протез суглоба, в інституті Філатова – протез на око. Це все завдяки волонтерам. Спочатку мені було дуже тяжко, я розумів, що не буду ходити. Але в стані депресії я пробув недовго – поставив мету, що якщо мене не вбило, значить я ще для чогось потрібен.

Поки лежав у госпіталі, я познайомився з медсестрою, Свєтою. Вона рік пропрацювала в зоні АТО, була анестезіологом в 61 мобільному госпіталі. І після перших шести місяців там приїхала на деякий час в Одесу – тоді ми з нею і почали спілкуватися. А коли вона знову збиралася на схід, я обіцяв: “Чекай, я до тебе туди в гості приїду”. І коли мене знову відпустили на місяць додому, я приєднався до наших тульчинських волонтерів. Збирав сусідів-жінок, ми ліпили пиріжки, вареники, салати, тобто готували різну їжу. І якось я напросився з волонтерами поїхати в зону АТО, бо хотів побувати на тому місці, де мене поранили, і провідати Свєту. Незважаючи на те, що я їздив на візочку, волонтери мене взяли з собою – і 6 днів ми моталися по зоні бойових дій. Багато куди заїжджали: і в 30 бат, і в Троїцькому були, і в Авдіївці у “Правого сектора”, а потім – в Мар’їнку. Згодом ми приїхали під Маріуполь – там стояв мобільний одеський госпіталь. Коли Свєта мене побачила, була в шоці, казала – я думала, що ти просто ляпнув, а ти взяв і приїхав.

Після подорожі, я знову лежав в Одесі, а згодом мене відправили в Ірпінь на реабілітацію. Ми з Свєтою дзвонили одне одному, говорили по півтори-дві години. І вона двічі приїздила до мене, після чого ми почали зустрічатися. В мене була дівчина до того, як я пішов в АТО, а коли зазнав поранення, розлучилися з нею. Вона вирішили що їй це не треба.

Коли я отримав протез на ліву ногу, першу групу інвалідності, і почав ходити на милицях, сказав Свєті, що переїжджаю жити до неї. Вона мені спочатку не повірила, але я приїхав додому, зібрав речі – і в результаті, ми зняли квартиру в Одесі. Рік прожили, придивляючись одне до одного. А потім я їй запропонував бути моєю дружиною. У вересні 17 року ми розписалися. Зараз хочемо дитину, але спершу потрібно влаштуватись на роботу. На одну пенсію і Свєтину зарплату сильно не розійдешся, а мене нікуди не беруть. Бачать, що я інвалід першої групи – і все. Коли по телефону спілкуюсь щодо вакансій, питають, що у вас трапилось? Відповідаю, що немає ноги. І чую “Вибачайте”. Я б і воювати пішов, але мене не беруть навіть інструктором.

Хоча я дуже активний, мені треба інколи відчути викид адреналіну – це допомагає забувати про свої фізичні вади. Я цього року плигав з парашутом. Полювання люблю, з хлопцями ходжу, коли є дозвіл на полювання, на рибалку так само. Ще хочу дайвінгом зайнятись. Волонтери обіцяли з цим допомогти. А ще я член тульчинської спілки атовців. І в моєму селі є хлопці, які були в АТО, і ми намагаємось щось робити не тільки для себе, а й для людей. Я часто в роз’їздах: то до батьків їжджу, то до друзів і до племінників – дітей моєї сестри, вона загинула в автокатастрофі минулого року.

Про те, що я пішов на війну, – не шкодую. Я немало втратив на ній, але знайшов набагато більше: своє кохання, другу половину, яка за мною і у вогонь, і в воду. Я для неї - все, а вона – для мене. А ще нових друзів, бо багато хто зі старих відсторонились від мене після поранення. Я коли працював, мав автомобіль – і майже ніколи нікому ні в чому не відмовляв. А коли не зміг допомагати, то вони кудись поділись. А от є такі, з якими не спілкувався раніше, а потім почав. В мене є товариш Віталік Тихолаз, він теж був у зоні АТО, і коли мене перший раз з госпіталя відпустили додому, Віталік мене взимку брав на рибалку і носив на плечах – і так півтора місяця. Ми з ним дуже добре товаришуємо.

На таких, як я, мало хто звертає увагу, лише ті, хто щось саме пройшов подібне. Я плигав з парашутом і літав на літаку з людиною, в якої два поранення після Афганістану – він мене сам знайшов в інтернеті, і сказав, що приїжджай до мене – просто відпочинеш. А так друзі в мене в основному – лікарі, волонтери, і ті, з ким воював.

PS: Якщо в когось є пропозиції щодо працевлаштування Андрія в Одесі, пишіть на: [email protected]

Текст і фото: Віка Ясинська, “Цензор.НЕТ”