“Це сталося 8 серпня 2015-го. Найважче було отямитись від того, що я побачив. Уже за кілька секунд взяв себе в руки, і я їх повіз. Тому що треба було, тому що час був дорогим…”

“Того дня загинуло троє, ще семеро було трьохсотих”

12 червня 2015 року. Важкі бої в районі Донецького аеропорту. Розвідники 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” прокладали маршрут для танків. Це було небезпечне завдання. Ніхто не посилав хлопців на такі виїзди примусово. У розвідників не вітається вихід на завдання, якщо з’являється надмірне почуття страху чи інтуїція підказує щось недобре. Ішли найкращі, адже розуміли, що треба, що це необхідно. Воїн із позивним “Банзай” був саме з таких, із тих, хто не пасував і не шукав тихого місця служби. Він пройшов горнило гарячих боїв: Донецький аеропорт, Опитне, Водяне, Красногорівка, Піски. Але навіть найкращі, найсміливіші і найдосвідченіші не застраховані від страшного випадку. Вибух міни розділив життя на “до” і “після”.

29 серпня 2020 року. Михайлівська площа. Стіна пам’яті загиблих за Україну. Двоє чоловіків із нашивками 93-ї окремої механізованої бригади з болем дивилися на портрети побратимів. Молилися за них, зверталися подумки до хлопців, згадували щось своє. Кореспондент АрміяInform поспілкувалася з двома ветеранами, які приїхали вшанувати своїх товаришів. Обидва – ветерани гарячих боїв. Обидва, на жаль, інваліди війни. Обидва приїхали заради пам’яті друзів, яких забрала війна. Водій-санітар із позивним “Ромео” виїжджав на евакуацію того дня, коли поранили “Банзая”. Про себе скромно скаже, що він же “не сидів постійно з хлопцями в окопах”.

– Сьогодні день пам’яті загиблих хлопців, які віддали своє життя за наше майбутнє. Я сюди приїхав з Харкова, щоби вшанувати хлопців, з якими ми разом воювали і які загинули. Це солдат Степан Загребельний, молодший лейтенант Олег Угринович і командир саперного взводу старший лейтенант Олександр Цисар (капітан посмертно. – Прим. авт.). Ми виконували завдання – “топтали мішкам тропи”. Прокладали дороги, щоб танки могли “вискакувати”. У районі Опитного, під Донецьким аеропортом, наскочили на міну, підірвались. Троє хлопців, які були зі мною, загинули. Машина вигоріла вщент. Я дістав важкі поранення. Але, бачите, вижив, – розповідає “Банзай”.

Його побратим з позивним “Ромео” додав, що той страшний день був 12 червня 2015 року.

– Гарні були хлопці. Кажуть, що йдуть найкращі. На жаль, це так. Бо їздили ті, хто міг поїхати і хотів поїхати. Це теж правда. Нікого не заставляли їздити на такі маршрути. Це робили тільки добровільно, – додає ветеран “Банзай”.

Скажіть, як ви знайшли в собі сили стати на ноги після поранення?

“Банзай”: У мене було дуже важке поранення. Не хочу про себе розповідати.

“Ромео”: Поранення в “Банзая” дійсно було важке, і гадали, чи виживе. Але все-таки лікарі допомогли, і він зараз з нами. Не став четвертим “двохсотим”. Живий. Хоча має пластину вздовж хребта. Потроху, але ходить. Того дня загинуло троє, ще було семеро “трьохсотих”. Я їх вивозив майже всіх. Тільки “Банзая” вивозила інша машина, бо в мене вже не було куди ні класти, ні садити поранених. Тому вивозила інша, наша ж “медицина” на уазику. В мене була волонтерська машина “Фіат Дукато”, а на уазику вивозили його одного.

“Банзай”: Я був важким, мене треба було рятувати. Тому мене вивезли одного – і відразу на операційний стіл. На жаль, медики, які були в Селідовому, були “нежваві”, і їх наші медики, військові, які привезли мене, “підшевелювали”, скажімо так, щоб я не помер. З автоматом “прискорювали”.

“Ромео”: Дуже важко виходити з цього стану. Знаю по собі. Коли йшов на фронт повноцінним чоловіком, а повернувся – і ти не можеш працювати, забезпечувати сім’ю. Це дуже важко. І психологічний стан – я коли дивлюся на хлопців, згадую, як сам через це проходив у 2015 році. Не хотілося нічого. Але треба себе перебороти. Я знайшов себе в допомозі. Став волонтером, став допомагати – і це мене підтримало. Тому що я став потрібним комусь. Коли ти знаєш, що ти потрібен, – тоді тобі самому треба і хочеться жити.

У яких гарячих точках ви виконували завдання?

“Банзай”: В основному в боях у Пісках та Опитному. З Пісків заходили на Донецький аеропорт. Якраз це було після Нового року, в лютому. Ми тоді не змогли зайти в сам Донецьк і відкотились назад у Піски. І три чи чотири дні потому новий термінал підірвали. Була така ситуація в нас. Одне, що дуже заважає жити, – це те, що багато байдужих людей.

“Ромео”: Опитне, Водяне, Красногорівка.

Скільки часу Ви встигли повоювати до поранення?

“Банзай”: Десь пів року. Трохи більше. Правда, раніше, у 14-му, я ще воював у добробаті. А потім, восени, перегрупувалися і пішли на Донецьк. 14–15 роки. Але бойових там менше року.

Як склалася Ваша доля після поранення, чим займаєтеся тепер?

“Банзай”: На жаль, я інвалід ІІ групи. Насправді в мене перелом черепа був. Деформація грудної клітки і роздроблений хребет. Коли мене вивезли в Селідове, то там робили операцію на голові. А вже потім, десь три місяці потому, збирали докупи спину. Погано зі здоров’ям, тому працювати не виходить.

На яких посадах проходили службу?

“Банзай”: Один час був виконувачем обов’язків командира протитанкового взводу, потім перейшов у розвідники.

“Ромео”: Водій-санітар. Я в окопах не сидів, як хлопці, але я вивозив усіх з нашого, тоді другого, батальйону. Тепер це перший батальйон 93-ї бригади “Холодний яр”. Я був основний водій-санітар. І через мене проходили всі поранені, усі “двохсоті” теж. А один поранений у мене під час евакуації з “трьохсотого” став “двохсотим”. У серпні 2015-го. Позивний “Вовк”. Лише один, інших довозили, але його не забуду ніколи.

“Банзай”: Тоді (коли поранили “Вовка”. – Прим. авт.), прилетіло СПГ (заряд протитанкового станкового гранатомета СПГ-9. – Прим. авт.).

Розкажіть, як ви, бачачи поранення і смерть товаришів, знаходили сили продовжувати робити свою роботу?

“Ромео”: Дуже важко було. Цього не можна передати словами. Найважче для мене було – це коли 8 серпня 2015 року я вивозив двох дітей. Двох братів. Два роки молодшому, старшому – вісім. У меншого був знятий скальп від лоба до потилиці. А в другого осколок в голові. Вони сиділи вдома, дивилися мультики по телевізору, коли прилетів снаряд з танка з боку Донецька просто в дах їхнього дому. І таке трапилось. Це було найважче. Коли побачив цих дітей, був шокований. Але вже за кілька секунд взяв себе в руки, і я їх повіз. Тому що треба було, тому що час був дорогим…

Діти, про яких ви розповідали, вижили?

“Ромео”: Так, вони вижили. Їх ми доставили до Селідового, там надали першу медичну допомогу лікарі, а тоді вже їх переправили до Красноармійська, і звідти “вертушкою” в Дніпро. Вони живі, потім передавали вітання. З ними все добре.

Викликає повагу те, що ветерани, як-от “Банзай” і “Ромео” знаходять в собі сили приїхати і вшанувати пам’ять полеглих героїв. Це дорогого варте, особливо тоді, коли деякі молоді люди не усвідомлюють, що в Україні триває війна, а найважливішими проблемами для них є вибір нічного клубу, концерту чи фотографії для Instagram. Адже, як сказав “Банзай”: “Нам цього дня треба збиратись і треба пам’ятати хлопців. Поки жива пам’ять – ми будемо відстоювати інтереси держави і народу”.

Олена Степанюк