Повідомлення

Це розповідь про порушення елементарних правил конспірації посадовими особами Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника та їхніми співпрацівниками (посланцями підпільних організацій), що призвело до провалу українських задумів, а відтак до великих жертв. Повністю читайте в книзі Романа Коваля “За волю і честь”

Поштовхом до розробки секретної операції ЧК з проникнення в Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника стали протоколи допиту арештованого “петлюрівського агента Мамонтова”. Його покази підтвердили, що Єлисаветградський повіт став ареною діяльності одного з “Петлюрівських Повстанкомів”. Чекісти на цю інформацію звернули пильну увагу.

Почали “разработку” через секретного співпрацівника Петренка, що познайомився з братом отамана Новицького – Федором, службовцем Єлисаветградського управління народної освіти (“Унаробраза”), який жив під фіктивним прізвищем Петра Кравченка. Від нього і довідався сексот, що організатор повстанського комітету Володимир Новицький нещодавно прибув “від Петлюри”. Вже при першій зустрічі з Петренком Володимир похвалився, що за час свого перебування в Єлисаветграді він чимало встиг зробити проти “совласті”. А потім взяв і ні сіло ні впало запропонував Петренку стати членом повстанського комітету. Той, зрозуміло, погодився, про що одразу доповів своєму начальству.

Уже за кілька днів Петренко отримав відповідальне завдання підшукати людину, яка добре б володіла українською мовою. Цю людину, сказав Новицький, він планує послати “до Петлюри” з доповіддю та за інструкціями. Петренко порекомендував “випробуваного Петлюрівця” Сергія Даниленка, який чудово знав українську мову...

Під час знайомства з Володимиром Новицьким Сергій Даниленко справив гарне враження й отримав пропозицію з’їздити до Польщі в Повстансько-партизанський штаб. Чекіст скромно погодився...

6 вересня 1921 р. він одержав фіктивні документи на ім’я Михайла Івановича Черненка, в тому числі свідоцтво про звільнення через хворобу на два місяці (№ 1318) та “прохідне посвідчення”. А 8 вересня у супроводі “т. Одинокого” потягом вирушив за маршрутом, вказаним головою Єлисаветградського повстанкому.

У с. Мокляки зайшов до священика – так радив Новицький. Священик мав проконсультувати, де краще перейти кордон. Панотець пояснив, що шлях, яким раніше ходив Новицький, став небезпечний, бо його уподобали спекулянти, а відтак червоні прикордонники на цей маршрут звернули увагу. Священик сказав, що безпечніше можна перейти кордон у районі Звягеля (Новограда-Волинського) неподалік Житомирського шосе.

У зазначеному районі проти ночі 17 вересня Карін і перестрибнув совєтський кордон. Підійшовши до польського патруля, сказав, що є “вивядовець Штабу Генерального у Львові”. Прикордонники одразу виявили йому військову пошану, а вранці з ескортом відвезли в Корець до польського старшини на цукровий завод. А той скерував “вивядовця” до жандармерії, комісар якої відправив Сергій Даниленка (Каріна) з провідником у Рівне на контрольну станицю, а звідти вже до контррозвідки (експозитури), що на Шосейній вулиці, буд. 158.

Увесь цей шлях Каріну довелося пройти і проїхати у компанії польського розвідника “з території Совукраины”, що перейшов кордон тієї ж ночі й у тому ж місці, що і Карін. На “пляцувці” у Рівному Карін зустрівся також із Віктором Янишевським, жителем с. Дубище дядько якого Сидір Свідерський (мешканець того ж села) організував у своєму районі мережу інформаторів. Двічі на місяць Сидір Свідерський посилав за кордон у генеральний штаб кур’єра. Про все це Віктор Янишевський довірливо розповів – людині, яку бачив уперше в житті.

“Наша балакучість, сердечність, сентименталізм безмежні, – писав у своїх спогадах один з найкращих конспіраторів повстанський отаман Яків Гальчевський. – Мало знаній людині ми все про себе розкажемо... У нашім бездержавнім життю ми стали надзвичай неповажні й навіть небезпечні, бо не вміємо держати таємниць і бути конспіративними. Це явище загальне. Чужій розвідці в нашій майбутній державі було б найлегше працювати. Нас таємниця службова аж палить, поки ми нею не поділимося з приятелем, із жінкою, особливо коханою дівчиною. Це невміння дотримувати таємниць було причиною під совітською окупацією, що жадна поважніша повстанчо-революційна організація не могла довго діяти й була знана чекістам в Україні”...

У Рівному в експозитурі Черненко-Карін-Даниленко заповнив анкету. Питання в ній були конкретні: “1. Ім’я, по батькові, прізвище. 2. Родом відкіля. 3. Де живе в даний час. 4. Ранг (козак чи старшина). 5. Якої частини. 6. Відкіля і від кого присланий. 7. Під яким номером. 8. Де перейшов границю. 9. По яких документах їхав. 10. Чи не було яких сутичок у дорозі. 11. З якою метою прибув. 12. Скільки грошей одержав на дорогу”.

Потім начальник експозитури український старшина Девицький вислухав доповідь посланця Єлисаветградського повстанкому... Карін у звіті описав його: “Росту високого, красень, ставний, обличчя кругле, голене, бліде, ніс прямий, тупий, шатен, волосся нагору, очі карі, погляд спокійний (в окулярах)”. Інший старшина експозитури, Хроневич, мав близько 30 років, “був середнього зросту, широкоплечий, обличчя довгасте, ніс прямий, гострий, погляд запитальний, очі карі, обличчя широке, червоне, губи тонкі, стиснуті, волосся шатена, тверде, без зачіски...” Курив із товстого вишневого мундштука…

Усі старшини були одягнені в костюми англійського зеленого сукна з погонами.

У Рівному в контррозвідці Карін довідався, що генерал-хорунжий Нельговський на чолі загону в півсотні старшин, добре озброєних, має переправитися на Україну в район Коростеня. У випадку повстання проти більшовиків загін мав об’єднати “все повстанство в цьому районі”.

Переходити кордон Нельговський збирався через Сторожів, де у вчителя Петра Адамовича зберігалися запаси вибухових речовин і зброї. Зі Сторожева Нельговський планував іти на с. Цвілі. Всю цю інформацію Каріну вибалакали ті, хто мав бути найбільш обачним.

У Рівному Василь Нельговський очікував провідника від Звягельського повстанського комітету, керівні осередки якого знаходився в Емільчині та Мокляках. Ним виявився житель с. Мокляки Стах, помічник начальника 9-го району сотника Ярощука. І зі Стахом зустрівся Карін. Той був високого зросту, “блондин, ніс гострий, довгий, із горбочком, вуса білі, великі, губи надуті, погляд безглуздий...”

Нарешті єлисаветградський чекіст отримав документи на проїзд до Львова. Виїхав о 23 годині разом з Віктором Янишевським і польським розвідником. У дорозі за ними встановили стеження. Жандарми навіть затримали повію, з якою випадково розбалакався Карін.

У Львові Сергій Даниленко одразу пішов до Польського генерального штабу, що розміщався на Підзамче у колишньому санаторії “Кисельки”. Тут у кількох кімнатах багатіли мріями старшини Повстансько-партизанського штабу. Та спочатку Каріна відіслали в експозитуру на вул. Полянського, буд. 1 (проти парку Келінського) до капітана Галайди. Карін так змалював Галайду: “Середнього росту, худий, голений блондин, кирпатий, рябий, сині штани, сіра галицька куртка, пальто сіре”. Капітан зареєстрував відвідувача і запропонував заповнити анкету – таку ж саму, як й у Рівному в контррозвідці.

Далі Каріна передали сотнику Голоті (“Високий брюнет, галичанин, років 24, червонощокий, губи тонкі, рум’яні, очі карі, ніс довгий, гострий”). Той вислухав доповідь “єлисаветградського підпільника”, але не поцікавився відколи посланець став членом організації, яка його послала. Та ще й обмовився, що начальником Уманського повстанського району є [Петро] Дерещук.

Після цього Сергія Каріна прийняв керівник агентурної секції ППШ сотник Михайло Михайлик (“Середнього росту, худий, брюнет, голений, симпатичне обличчя, років 29”) (М. Михайлик народився 9.11.1897. – Ред.). Вислухавши доповідь, Михайлик запитав про чисельність людей, зброї, з ким налагоджено зв’язок. Розпитував також про політику комуністів, економічний стан країни і Красної армії, її обмундирування, де розташовані військові частини, який настрій у червоноармійців. Допитувався про роботу в совєтських установах: які ставки, який пайок, яке ставлення до начальства. Запитав: “Чи зможемо цього разу перемогти комуністів?”

Після цієї розмови Сергія відправили в Генеральний штаб на Кисельки до Юрка Тютюнника. Генерал-хорунжий прийняв посланця “у присутності цілої президії”... Тютюнника Карін запам’ятав таким: “Повний, очі чорні, середнього зросту, смаглявий, при електричному світлі погляд гострий, кілька тижнів не голився, ніс прямий, років близько 40 (насправді 30 р. – Ред.)”.

Начальника дефензиви полковника Митрофана Очеретька чекіст змалював так: “Середнього росту, брюнет, років 30 (насправді 37 р. – Ред.)”, із бородою та вусами, погляд приємний, добрий, одягнений у синій костюм, у жовті канти, у чоботях”.

Сотник Георгій Заярний (до слова сказати, також сексот ЧК, про що напевно Карін не знав) справив на посланця отамана Новицького негативне враження (“зросту низького, обличчя надуте, незадоволені сірі очі, повний, кульгав на одну ногу, праву, голений, років 25”).

Значно симпатичнішим виявився генерал-хорунжий Василь Нельговський: “Середнього зросту, ставний, у чорному костюмі, френч відкритий, біла сорочка з краваткою, шатен, голений, вуса англійські, очі темно-сірі, ніс прямий, вираз обличчя симпатичний, років близько 45”.

Були тут й інші особи, серед яких Карін знав тільки Михайла Михайлика, бо напередодні вже бачився з ним. Цьому товариству посланець Єлисаветградського повстанкому і зробив детальну доповідь. Потім почалося обговорення. Каріна здивувало, що в його присутності “відкрито говорили про отамана Новицького як про боягуза” та людину, на яку не варто покладатися.

Далі чекіст почув і критичні зауваги на адресу уряду УНР...

“Довідавшись, що я студент, – згадував він, – мені було поставлено кілька питань про погляди на роботу ЧК, про настрій селян, про настрій і психологію підпільних працівників, як на них впливає розкриття підпільних організацій у Києві, чи не убиває це енергію і, взагалі, чи є надія на переворот власними силами...”

“[Тільки] переворот зсередини власними силами – от наша гарантія в майбутньому”, – такі думки висловлювали старшини повстансько-партизанського штабу. Розуміли вони і те, що з ними рахуватимуться лише тоді, коли відчують їхню реальну силу. А старшини ППШ, як видно, такої сили за собою не відчували...

На прощання Юрко Тютюнник сказав: “Єдине в чому можна схилитися перед комуністами, так це Чека... Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку і шпигунство, як вони, й ніколи ніхто не зуміє так поставити...” Знаменні слова, особливо, коли врахувати, що сказані вони були чекістові...

Одержавши від Тютюнника наказ отаманові Новицькому, Карін вирушив в Україну...

Конкретні результати своєї поїздки до Львова Сергій Карін-Даниленко перед начальством окреслив так:

– до Волинської губернської ЧК передав інформацію про Сидора Свідерського із с. Дубище, який організував мережу інформаторів;

– повідомив в Особливий відділ № 7 прикордонних військ, що у Новоград-Волинську, про повстанський комітет у цьому районі на чолі із сотником Ярощуком, про розвідника Вацлава-Лукаша та перехід через кордон загону генерала-хорунжого Василя Нельговського, внаслідок чого до його відділу влито сексота;

– вислав телеграми в Жмеринку (через особливий відділ № 7), щоб затримали помічника начальника Вінницького повстанського району Лісового, в яких зазначено прикмети (“Коли ми виїжджали зі Львова, – доповідав Карін, – він віз кожух, чоботи і костюм, загорнені в папір. На цьому згортку я зробив непомітно хрест олівцем”);

– надав (для розсилання всім прикордонним філіям Особливого відділу № 7) зразки документів, виданих Польським генеральним штабом для проїзду в Україні;

– довідався про існування організації, начальником якої є Березняк, а членами – Королько, Коваленко, Гуржос та інші, зв’язатися з якою можна через Володимира Новицького.

– одержав у генеральному штабі наказ для Новицького, явки, паролі тощо.

Звіт Каріна-Даниленка ліг в основу справи Єлисаветградського повстанського комітету (відділ “Нарпомста”). У Єлисаветградський повіт для боротьби з українським підпіллям виїхали “усі кращі працівники” ЧК…

Фіаско Єлисаветградського повстанкому призвело до розгрому Холодноярської організації, безпосередньо пов’язаної з єлисаветградськими підпільниками... Були розгромлені й інші повстанкоми, на яких дав інформацію Карін.

Каріна (Сергія Даниленка) за зраду українського народу нагородили золотим годинником, напевно, “трофейним”, знятим із руки якоїсь жертви. Та перевели в центральний апарат ЧК, щоб він міг повніше виявити своє сатанинське вміння спроваджувати людей зі світу, якщо вони ставали на імперському шляху російського народу...

1923 року в кабінеті голови ҐПУ Всеволода Балицького відбулася знаменна зустріч провокатора Сергія Каріна-Даниленка та колишнього керівника Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, якого ҐПУ виманило в Україну й арештувало.

І знову Тютюнник прорік уже знайому фразу: “Перед ким можна схилити голову, так це перед ЧК. Добре працює...”

Шкода, що стенограма цієї зустрічі не велася. Повчальна розмова залишилася б для історії. Хоч навряд чи вона була щирою...

Слід сказати, що, визнаючи неперевершені можливості ЧК, Тютюнник замовчує власну вину і вину своїх старшин. Адже коли б вони були не такими балакучими і недбалими, то і “всесильна” ЧК нічого б не вдіяла...

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Дж.: Коваль Р. За волю і честь. – Київ: Діокор, 2005. – С. 116 – 128.