По завершенню Другої світової війни радянська влада мобілізувала величезні сили проти українського національного руху опору на Західній Україні, який фактично став для неї “війною після війни”. Кремль усвідомлював, що діяльність ОУН і УПА перешкоджає процесам утвердження комуністичної влади у Західній Україні, негативно впливає на настрої в суспільстві, справляє невигідне для комуністичного режиму враження на світову громадськість.

Для придушення і розгрому підпілля кинули величезні сили. У кожному райцентрі, більш-менш значному населеному пункті розмістили військовий гарнізон. Оперативні групи й винищувальні батальйони органів держбезпеки перебували у постійній бойовій готовності. Вони влаштовували масові облави на повстанців, діяли хитрощами і підступними методами, перевдягаючись у форму УПА, всіляко переслідували і залякували місцевих мешканців, які підтримували нескорених українських патріотів.

Підпілля зазнавало значних втрат, але не припиняло боротьбу. Український визвольний рух виявився добре організованим, ідеологічно загартованим і безкомпромісним у прагненні за будь-яку ціну зберегти сили до початку нового збройного конфлікту між країнами Заходу й СРСР, який би дав ще один шанс вибороти державну незалежність України. Протиборство, яке роз-тягнулося на роки, носило обопільно жорстокий характер і обумовлювалося не лише ідеологічними розбіжностями у поглядах і взаємною ненавистю, а й такими мотивами, як помста за рідних, близьких, бойових друзів.

Водночас учасники руху опору, які опинилися в доволі скрутному становищі, були змушені остаточно перейти від наступальної (повстанської) до оборонної (глибоко підпільної) тактики боротьби. Нова тактика полягала у конспіративних діях в умовах підпілля, переході до боротьби з використанням дрібних підрозділів. У цій схемі опору важливе місце, як і за часів Другої світової війни, відводилося розвідці і контррозвідці.

Організаційна побудова спецпідрозділів переважно здійснювалася за територіально-функціональним принципом. Структури розвідки входили до ланок націоналістичного руху: центральних керівних органів, територіальних осередків і збройних формувань УПА (до 1949 року).

У повоєнний період найбільш розгалужену і чисельну мережу розвідки мала Служба безпеки ОУН(Б) на чолі з М. Арсеничем. Він був суворим, вимогливим, нерідко безапеляційним, жорстким керівником, непримиренним до ворогів ОУН та зрадників і водночас навчав підлеглих: “Учіться пізнавати душу людини, вмійте вислухати думки інших. Не плекайте ненависть, бо ненависть позбавляє логічного способу мислення. Будьте лікарями, завдання яких – лікувати свій народ перед моральною гниллю, перед духовним занепадом”.

Головною передумовою ефективності розвідки було створення розгалуженої розвідувально-інформаційної мережі за територіальною та об’єктовою ознаками. Але наголос уже робився не на масовості, а на відданості, кваліфікованості та реальних розвідувальних можливостях інформаторів. У придбанні інформаторів акцентували увагу на особах, які мешкали легально і мали достатні розвідувальні можливості.

З урахуванням того, що головною базою руху опору була сільська місцевість, основу роз¬відувальної мережі становили інформатори в “кущах” (резиденти), які мали 2 -3 помічника.

Відповідно, кущові проводи були найнижчою ланкою організаційної мережі підпілля. Вище стояли районні, надрайонні, окружні, крайові проводи. Провід ОУН в Україні очолювали Р.Шухевич (до 5 березня 1950 року) та В.Кук (до 23 травня 1954 року).

Роман Шухевич безпосередньо займався організацією розвідки на західноукраїнських землях, брав участь у складанні осново¬положних документів. Зокрема, ним розроблена спеціальна інструкція щодо розвідки в умовах міста “Ігумен”. Вона передбачала збір та узагальнення відомостей за такими рубриками:

• загальна характеристика міста (кількість населення, його національний склад, наявність військових частин, промислових об’єктів, правоохоронних органів, промислових підприємств, стан шляхів сполучень);
• ставлення населення до влади, національних меншин, міжнародних подій, ідей націоналістичного руху;
• військові частини, їх озброєння, рівень підготовки, настрої вояків;
• правоохоронні органи;
• партійні та комсомольські органи;
• стан промисловості, транспорту, соціальні умови життя робітників;
• культура, побут, релігійна сфера;

• становище окремих груп населення (жінок, молоді тощо).

Післявоєнне підпілля мало на озброєнні кілька провідних тактичних схем: “Дажбог” (дії у глибокому підпіллі малими групами, спрямовані на виживання ОУН та протидію радянській владі); “Олег” (виховання і підготовка до боротьби молодіжних кадрів як основного джерела поповнення руху опору); “Орлик” (поширення впливу ОУН на східні та південні області УРСР).

У 1950 році Службою безпеки ОУН було створено інформаційну службу.

Передбачалося, що кожен референт СБ від районного включно повинен створити широку інформаційну мережу в населених пунктах, державних закладах, підприємствах, збирати дані про політичний, економічний стан, військовий потенціал, правоохоронні органи. Уся розвідувально-інформаційна діяльність у цей період спрямовувалася насамперед на забезпечення функціонування підпілля, у другу чергу – на виконання розвідувальних завдань, які надходили від керівних органів ОУН.

Після загибелі Р. Шухевича (05.03.1950 р.) УПА поступово втратила боєздатність. На межі 1952 -1953 років підпілля розпалося на локальні проводи і групи. Як наслідок, і розвідувально-інформаційна робота суттєво звузилася.

Остаточне припинення організованого спротиву підпілля ОУН в Західній Україні в середині 1950-х років знаменувало водночас і завершення розвідувальної діяльності цієї організації в Україні. Надалі спеціальні підрозділи в повному обсязі функціонували переважно в рамках закордонних українських емігрантських центрів.

Автор: Олександр Скрипник “Українська розвідка: 100 років боротьби, протистоянь, звершень”