Підполковник юстиції запасу Іван Клим’юк – учасник бойових дій в Афганістані в 1986–1987 роках. На переконання Івана Івановича, кожен, хто воював там, сповна скуштував гірких плодів війни. Разом з тим це був час, коли люди позбувалися непотрібної “шкарлупи”, “оголювали”, справжній характер і свою душу, швидко дорослішали, набували мужності та усвідомлювали своє призначення і життєву стежину.

Після завершення курсу молодого бійця Івана Клим’юка разом з іншими “зеленими”, солдатами відправили до Афганістану. Іван потрапив у розвідувальну роту 371-го мотострілецького полку.

Бойовий підрозділ постійно виконував завдання на межі життя і смерті.

– Вдень маскуєшся, вночі йдеш, 2–3 дні давали на відпочинок та заміну боєкомплекту. І знову на завдання. У бойову машину піхоти військовослужбовці намагалися якомога більше завантажити боєприпасів до гармат та стрічок до кулеметів. А на себе – по шість магазинів до автомата Калашникова, ручні гранати. Крім зброї, запасалися провізією і водою на 3–5 днів, теплими речами, спальниками. І на додачу до всього – табельна зброя. Такі комплекти важили чимало. Але кожен з бійців ніс його на собі, стискаючи зуби, твердо знаючи, що цей вантаж якоїсь миті врятує життя.

Від Герата до Кандагара пролягали маршрути розвідроти Івана Клим’юка. Цей шлях був фізично і психологічно надзвичайно важким. Ніхто не знав, що попереду, де зачаїлася засідка. Для багатьох таке напруження було на межі людських сил. Іван Клим’юк до армії займався гирьовим спортом і призивався на строкову з вагою 90, а повернувся додому на 30 кілограмів легшим. На порозі батьківського дому стояв вже не наївний юнак, а впевнений у своїх силах справжній мужчина. Війна загартувала і тіло, і дух. За цей час Іван пройшов крізь пекло війни, надивився такого, що деколи й у шалену афганську спеку морозом обдавало.

Іван Іванович зізнався, що часто з вдячністю згадує командирів і товаришів по службі, з якими доля звела його в Афганістані. Він пліч-о-пліч воював з відважними львів’янами та луганчанами, росіянами та литовцями, людьми з багатьох куточків колишнього Союзу. З ними за два роки служби подолав не одну сотню кілометрів.

– Хлопці були безстрашні. Один за одного віддавали життя. Завжди буду пам’ятати свого командира роти капітана Ігоря Кубанова. Саме завдяки йому я маю змогу сьогодні жити, зустрічатися з бойовими товаришами, згадувати пройдений шлях, – з гіркотою промовляє офіцер запасу.

Це було в один зі спекотних червневих днів 1986 року. Відділення спостереження, яким командував Іван Клим’юк, за наказом капітана Кубанова залишилось прикривати роту в одній з ущелин Кандагару. Але на підрозділ чатували душмани. У тому бою загинуло багато розвідників, серед них і капітан Кубанов.

– Коли я повернувся додому, батько розповів мені про статтю в журналі “Комуніст Збройних Сил”. У ній розповідалося про цей бій і загибель моїх побратимів. Батькам я про свою участь у тому бою нічого не сказав – навіщо хвилювати рідних. Лише підтвердив, що це була моя рота, – з сумом згадує ветеран-“афганець”.

Афганістан Іван Клим’юк вважає школою мужності, а свою професію – справою життя. Він і тепер служить закону, захищає права людей.