Галерея героїв

Почесний співробітник Головного управління розвідки Міністерства оборони України
Черних Митрофан Юхимович

Народився Митрофан Юхимович Черних 7 вересня 1921 року. В родині селян Юхима Яковича і Аграфени Дмитрівни, крім Митрофана, було ще п’ятеро дітей.

Незважаючи на бідне дитинство, Митрофан Юхимович закінчив 10 класів і вступив до технікуму. Закінчивши на “відмінно” технікум, у червні 1939 року він прибув до призовного пункту, де юнака чекав призов на строкову службу до лав Червоної Армії. Але ж у військовому комісаріаті його долю вирішили по іншому – грамотного і підготовленого молодого хлопця направили на навчання до Тамбовського Червонопрапорного піхотного училища вчитися на червоного командира (поняття “офіцер” тоді не існувало, адже мало негативний зміст та трактувалося як щось вороже та ганебне).

Вчився він військовій справі завзято, на совість, навіть на межі можливостей. Півроку наполегливого навчання та роботи на собою не пройшли для нього марно. Митрофана Юхимовича призначають командиром відділення

Але у Тамбові Митрофан Черних провчився не так довго. У зв’язку із формуванням Орловського піхотного училища у лютому 1940 року батальйон, де навчався курсант Черних, був направлений до міста Орел.

1941 рік… Відчутно пахне війною. Двохрічну навчальну програму училища постійно скорочували, а дату випуску переносили декілька разів. І ось нарешті, 10 червня, наступає випуск і Митрофан Юхимович стає командиром – йому присвоюють військове звання “лейтенант”.

Як і більшість його однокурсників, за розподілом лейтенанта Черниха направляють у 120-ту стрілецьку дивізію, яка дислокувалась в Орловській області, на посаду командира кулеметного взводу стрілецької роти стрілецького полку. Але, у зв’язку із значним некомплектом особового складу кулеметно-артилерійських батальйонів укріплених районів на західному кордоні Радянського Союзу, лейтенанта Черниха та ще декілька його однокурсників спрямували у 62-й Брестський укріплений район.

Час був тривожний, тому провести відпустку молодому командиру не дали, і вже 15 червня лейтенант Черних прибув на західний кордон і прийняв кулеметно-артилерійський взвод, який налічував 16 бійців і складав гарнізон ДОТу одного з вузлів оборони укріпрайону. Розташовувався ДОТ неподалік прикордонної річки Буг так, що зосередження німецьких підрозділів на західному березі було видно практично неозброєним оком. Сама споруда ДОТу представляла собою бетонний каземат із товстими стінами, бійницями та броньовими заслонками. Озброєння: дві 45-мм гармати та три кулемети системи “Максим”.

22 червня 1941 року підлеглим Митрофана Черниха на своїй ділянці вдалося стримати наступ ворога. Але наприкінці першого дня війни лейтенант Черних отримав наказ: підірвати стаціонарне озброєння і відходити. Того ж дня він був уперше поранений.

Потім були важкі оборонні бої та відступ до Смоленська. Саме тут почалася служба Митрофана Черниха в системі військової розвідки – його призначили командиром розвідувального взводу окремого розвідувального батальйону 56-ї стрілецької дивізії.

Наприкінці липня 1941 року молодого командира, який неодноразово відзначався хоробрістю та мужністю в розвідці противника, відрядили в розпорядження Розвідувального Управління Генштабу. У цей складний час активно формувались та готувались розвідувальні групи для дій у глибокому тилу противника. Командиром однієї з таких груп, чисельністю 18 осіб, призначили лейтенанта Черниха. Митрофан Юхимович пригадував, що підготовка була короткою: підривна справа, стрільба, основи ведення розвідки та спостереження, на все – декілька днів. Стрибки з парашутом взагалі вивчали лише в теорії. Після такої нетривалої підготовки групу направили в окуповану нацистами північно-західну частину Білорусі в тил противника для викриття переміщення його військ та здійснення диверсій на лініях їх висування під час наступу на Москву. За декілька місяців у тилу ворога групою було підірвано два мости, залізничний переїзд, а також захоплено та переправлено за лінію фронту німецького полковника з важливими документами. За це завдання його було відзначено першою нагородою – орденом Червоного Прапора, яким він дуже пишався.

Три роки постійного ризику й напруження, проведення зухвалих диверсійно-розвідувальних операцій, сотні добутих розвідувальних даних… Змінювались люди: ховали загиблих, відправляли на “Велику землю” поранених, а на їх місце прибували нові розвідники. Із короткими перервами на відпочинок, підготовку та перекомплектування групи під командуванням Митрофана Юхимовича виконували складні завдання за лінією фронту на території Білорусії, Прибалтики та північно-західної України до осені 1944 року.

Були в цих відрядженнях за лінію фронту й перерви – через лікування в госпіталях після отриманих під час виконання бойових завдань контузій і поранень. Загалом, за всю війну він мав вісім бойових ушкоджень: легке поранення у червні 41-го та в кінці року – ще чотири легких поранення, у грудні 42-го – контузія, в березні 43-го – важке поранення, в липні 44-го – контузія.

У вересні 1942 року йому було присвоєно звання старший лейтенант, у лютому 1943 – капітан, а в жовтні того ж року, у 22 роки, став майором.

Майора Черниха, якому вже йшов 24-й рік, після лікування у госпіталі, у жовтні 1944 року як офіцера, що мав багатий досвід проведення розвідувальних та диверсійних операцій, направили на навчання до Вищої Червонопрапорної розвідувальної школи Генштабу Червоної Армії.

Але ж ще йшла війна і навчання у головному навчальному закладі радянської воєнної розвідки було поставлено на паузу – його, як і інших слухачів школи, направили знов на фронти. Митрофан Юхимович був направлений на Прибалтійський фронт, де був призначений для виконання спеціальних завдань командування фронту. Так, в одній з наступальних операцій на початку 1945 року майор Черних очолив рухомий загін переслідування. На цій посаді в Кенігсберзі він і зустрів Перемогу.

Навесні 1945 року Митрофан Юхимович продовжив перерване навчання. У жовтні 47-го року, вже підполковник Черних, якому на той час було двадцять шість років, закінчив розвідувальний факультет Військової академії імені Фрунзе. Дипломну роботу молодий офіцер-фронтовик захищав англійською мовою.

Після закінчення академії Митрофана Юхимовича призначили начальником розвідки штабу окремої стрілецької бригади в азербайджанському місті Ленкорань, але ж служив він там недовго.

Набутий під час війни багатий бойовий досвід та добрі знання іноземної мови не залишились непоміченими. Майже через рік, на початку осені 1948 року, Митрофана Юхимовича направили на навчання до щойно створеної в Москві Військової академії Радянської Армії, яка готувала фахівців агентурної розвідки та військових дипломатів. Під час навчання в академії, у квітні 1951 року, йому було присвоєно військове звання “полковник”. Основними для вивчення Митрофану Юхимовичу були визначені турецька та персидська (фарсі) мови. Дивно, але після фронтового життя у постійній небезпеці, він виявив не абиякий потяг до навчання. Як згадував Митрофан Юхимович, в академії було цікаво та надзвичайно напружено: вчили всьому, що може знадобитися розвіднику-нелегалу при виконанні спецзавдань – від агентурної роботи та іноземних мов – до психології, етикету та хореографії.

Про те, як він вчився у цьому секретному навчальному закладі свідчать рядки з випускної атестації, а саме: вчився з бажанням, наполегливо працював самостійно, свої думки висловлює грамотно та логічно, на іспитах і заліках показав добрі знання. У висновку до атестації зазначено, що він може використовуватися на самостійній роботі. На четвертому курсі молодого полковника почали цілеспрямовано готувати для спецзавдання: він глибоко вивчав побут і звичаї країн Сходу, занурюючись у кожну дрібницю, вивчав Коран, відвідував мечеть, здійснював намаз – намагався відпрацювати до автоматизму кожен рух, погляд, жест. Для цього періодичну виїжджав на стажування до Азербайджану. Окрім того, після закінчення чотирьохрічного навчання в академії з Митрофаном Юхимовичем протягом восьми діб проводив інструктаж-спілкування для самостійної роботи закордоном легендарний розвідник-нелегал, що відомий усьому світові як Кім Філбі.

На час закінчення академії Митрофану Черниху не було й тридцяти років, але перед випуском йому вже присвоїли звання полковника. На нього чекало тривале відрядження до Ірану.

Щоб “замести сліди”, до місця призначення він добирався обхідними шляхами, постійно змінюючи зовнішність і документи. Прибувши до Тегерана, розпочав виконувати завдання. Через три роки нелегальної роботи став помічати зацікавленість до себе та одні й ті самі обличчя навколо. Коли доповів про це керівництву, відповідь була коротка: “Негайно повертатись”.

Однак зробити це відразу було неможливо: не попереджені зв’язкові й агенти могли стати легкою здобиччю іранської контррозвідки. Кинути своїх напризволяще він не мав ні професійного, ні морального права. Тиждень тривало згортання й консервація агентурної мережі. І цього вистачило, щоб його заарештували за лічені години до від’їзду.

У в’язниці для особливо небезпечних злочинців на сході Ірану він просидів майже три роки. М. Черниха звинуватили у шпіонажі та присудили до страти. Доки чекав виконання вироку, захворів на пневмонію. Під час огляду тюремний лікар помітив на його тілі багато шрамів від поранень. Це свідчило, що потрапив він до Ірану з країни, де велися бойові дії. Так було з’ясовано його справжнє походження.

Почалися довгі перемовини між урядами Ірану та СРСР. Слід зазначити, що на той час між країнами склалися достатньо дружні відносини. Псувати їх через одного шпигуна іранське керівництво не хотіло, а домовитися про обмін зацікавленим сторонам теж не вдавалося.

Доки йшли торги, радянська агентура підкупила тюремних охоронців. І якось вночі його перекинули через паркан в’язниці та показали напрям до радянського кордону.

Із спогадів Митрофана Черниха: “Пам’ятаю спеку... Не знав, коли й де перетну кордон. Та й чи дійду до нього... Йти доводилося вночі, а вдень ховатися. Тюремні черевики дуже швидко розвалилися – замість них використовував шматки одягу. Харчувався ящірками, зміями, птахами, постійно відчуваючи спрагу. Тоді був посушливий серпень – роси не було навіть вранці...

За тиждень подолав понад сотню кілометрів і нарешті вийшов до державного кордону. Уночі, підкопавши зовнішній паркан, проліз під ним. Але зачепив датчик охоронної системи, і поки повз до другого паркана, там на мене вже очікував прикордонний наряд із собакою. Я зміг лише прошепотіти: “Заберіть мене…”.

Вранці прибув вертоліт, який доставив до Ашгабата, там Митрофан Юхимович перебував кілька днів, доки не прибули представники Головного розвідувального управління для супроводження його до Москви, де за виконання спеціальних завдань полковник Черних був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. Розповідати про результати свого відрядження до Ірану Митрофан Юхимович не міг до останньої хвилини свого життя…

З 1957 по 1966 роки обіймав різні посади у Закавказькому військовому окрузі. У 1966 році його перевели в Групу радянських військ в Німеччині (ГРВН) на посаду заступника начальника розвідки ГРВН з агентурної роботи.

У 1970 році полковника Черниха призначено на посаду начальника розвідки Київського військового округу. У грудні 1972 року М. Ю. Черниху присвоєно військове звання генерал-майора, а у 1973-му – його призначено військовим аташе СРСР в Туреччині. Досвідченого генерала, який прекрасно володів турецькою мовою, швидко визнали військові, політичні та культурні діячі Туреччини, а також військові представники інших країн. Його обрали старшим (дуайєном) серед військових аташе. До речі, це єдиний випадок, коли представник СРСР був дуайєном в країні НАТО.

У вересні 1976 року, віддавши військовій службі практично 40 років, генерал-майор Черних звільнився з військової служби.

Але офіцерська династія Чернихів продовжується: двоє синів Митрофана Юхимовича стали генералами Збройних Сил України, онук служить в системі воєнної розвідки. Перебуваючи на пенсії, Митрофан Юхимович очолив міжнародний відділ Ради профспілок України.

Не оминула його й аварія на Чорнобильській АЕС – вже в перший тиждень після трагедії разом із німецькими фахівцями-ядерниками працював біля зруйнованого реактора.

Із набуттям Україною незалежності почала створюватися Академія Збройних Сил України, де став у пригоді досвід професійного розвідника. Протягом багатьох років він плідно працював доцентом кафедри розвідки.

До останнього дня свого життя Митрофан Юхимович передавав свій безцінний досвід молодому поколінню українських розвідників.

Серед його вихованців не одна сотня молодих розвідників, які з вдячністю згадують кожну хвилину, проведену разом з ним, пишаються тим, що доля дала їм можливість поспілкуватися з легендою розвідки – Митрофаном Чернихом.

У ГУР МО України гідно вшановують пам’ять видатного розвідника. Зокрема, у 2009 році урочисто відкрито меморіальний кабінет Митрофана Юхимовича, у якому створено унікальну експозицію, присвячену життєвому шляху і службовій діяльності легендарного розвідника.

Кавалер восьми радянських і двох українських орденів, багатьох медалей, нагороджений відзнаками Міністерства оборони України та найвищою нагородою ГУР МО України – відзнакою “Зірка Слави”, його ім’я внесено до Книги пам’яті ГУР МО України – генерал-майор Митрофан Черних є яскравим прикладом мужності, сміливості та професіоналізму розвідника, сумлінного та чесного служіння своєму народові, вірності обов’язку.