ЗМІ про нас

Будні одеської мехбригади: незважаючи на “перемир’я”, розвідка не нудьгує

20 січня 2016 року / Інтернет-портал “Військова панорама”
Кореспондент “Думської” провів тиждень на передовій з 28-ю окремою гвардійською механізованою бригадою

Бігом, тільки бігом. Ривками. Серце стукає божевільною паровою машиною, між лопатками стікає холодний струмочок поту. Моє завдання – не відстати і не збитися з стежки. Потрібно пересуватися точно слід у слід за старшим розвідгрупи з позивним Буна. Буна, він же Серьога, йде в авангарді. Дистанція між учасниками розвідгрупи – п’ять-десять метрів. Замикаючим крадеться розвідник з Кіровограда Руслан. Його позивний Руль. Руль біжить напівобернувшись, контролюючи лівий сектор і тил групи. Під час зупинок замикає розгортається, моментально стає на коліно, підкидає автомат до плеча і цілиться назад і по боках.

Будні одеської мехбригади: незважаючи на “перемир’я”, розвідка не нудьгує

Зі спини Буні ледве помітно піднімається пара – в рейді по “сірій” зоні можна переміщатися тільки в рваному ритмі: метрів п’ятнадцять бігом, потім зупинка на одну-дві хвилини, потім знову ривок. Розвідники завантажені зброєю і армійським приладдям із масою корисних на війні предметів. З численних кишеньок армійських “жилетів” стирчать магазини до АК, циліндрики ВОГів – мініатюрних пострілів для підствольних гранатометів, “дими” – шашки для постановки завіс. Присутній і обов’язковий атрибут розвідки – ніж. У замикаючого групи ніж за розмірами нагадує гігантський тесак Данді-Крокодила з фільму. До клинка Руль ставиться трепетно – як до живої істоти: ніж йому вручив у “Ширлані” (полігон “Широкий Лан” у Миколаївській області) колишній комбриг – після того, як розвідник перший здав найважчий іспит на краповий берет.

Після дембеля Руль збирається помістити свій нагородний клинок у спеціальну шухлядку під скло: “наука нащадкам”, – жартує розвідник. Але незважаючи на безліч предметів, нав’ючених на розвідниках, спорядження підігнано так, щоб не демаскувати бійців жодним звуком.

У окремому відсіку – аптечки з усім необхідним. “Передок”, або “нуль”, як бійці називають передній край – це місце, де в будь-яку секунду може статися все що завгодно, від раптового попадання кулі снайпера до вибуху розтяжки з гранатою Ф-1 або протипіхотної міни. Цих підлих гостинців тут натикано стільки, що розмінувати будуть ще покоління після війни! Тим часом, бронежилети у розвідників – не в честі, на патрулювання і вилазки хлопці намагаються під будь-якими приводами “забути” захист на базі: важкі жилети відверто заважають швидким переміщенням. Швидкість, скритність і тиша – головні козирі розвідки.

Будні одеської мехбригади: незважаючи на “перемир’я”, розвідка не нудьгує

Але я з розвідгрупою зараз перебуваю навіть не на нулі, а скоріше, на мінусі. Це – нейтральна смуга, “сіра” зона, територія між нашими опорними пунктами (ОПами) і окопами бойовиків. Тут в будь-яку хвилину можна ніс до носа зіткнутися з розвідниками або диверсантами з “того” боку – не варто розраховувати, що сепаратисти сидять на своїх позиціях смирно. “Там” такі ж обезбашенні бійці. Ось тільки в головах у них інші цінності.

“Нейтралка” у опорного пункту розвідників із двадцять восьмої бригади – це територія площею в кілька квадратних кілометрів на околиці Станиці Луганській. Перед самим ОПом знаходиться кілька старих будиночків, далі – рідка лісопосадка з чорними недогризками посічених осколками дерев і чагарників. Похмурий пейзаж нагадує картинку з комп’ютерної гри “Сталкер”. Більша частина будинків кинута і зруйнована. Зовсім недавно тут цілодобово рвалися снаряди і міни. Але в декількох все ж жевріє життя: як правило, в зоні обстрілу на свій страх і ризик залишаються старі, яким нікуди їхати. За лісопосадкою – залізничний насип, за ним – річка Сіверський Донець, що розділяє позиції сепаратистів і української армії. Формально територія, контрольована українською армією – до річки. Насправді, це “нейтрала”, опорні пункти знаходяться трохи далі. Залізнична колія веде на міст. Останній поїзд тут проходив більше року тому...

На “тому” боці видно будівлю райради з двома прапорами, російським і “ЛНР”. За словами бійців, до недавніх пір позиції там тримали козачки, але з місяць тому їх змінили “резервісти” з так званого ополчення “ЛНР”. Поруч знаходиться полігон, де сепаратисти під керівництвом спеців з Росії щодня обкатують нову військову техніку. Там же готують та диверсантів. Час від часу з того боку звучать хлопки снайперських гвинтівок. Дистанція між українцями і бойовиками – не більше 1700 метрів, якраз для вмілого снайпера.

Радіозв’язок розвідники намагаються зайвий раз не використовувати, воліючи спілкуватися жестами. Будь-який звук демаскує, видаючи місце, де знаходиться розвідгрупа. Замість рації в честі мова жестів, яка досить багата. Руками можна “просемафорити” все, що потрібно для управління групою в розвідувальному рейді.

Перед черговою зупинкою Буна піднімає руку долонею вгору – “увага”, потім долоню вказує вниз – “залягти”. За мовчазною командою миттєво падаємо: велика небезпека потрапити в снайперський приціл. Будь-яке укриття – це плюс. Відкрита позиція – мінус, загроза не тільки для конкретної людини, але й всього підрозділу.

Рукою Буна показує, що можна рухатися далі. Перед нами залізничний насип і самотня будка обхідника. Поруч на рейках іржавіють кілька вугільних вагонів. Буна жестом показує, де мені варто залягти для фотозйомки “тієї” сторони – під колесами платформ. Забравшись на насип, швидко пірнаю під вагон і цілюсь об'єктивом у бік “Ігорьоши”, як розвідники іменують примітний орієнтир на боці сепаратистів – пам’ятник князю Ігорю. Під ліктем хрумтить чорний замаслений щебінь і осколки скла.

Будка обхідника – в “чорному” списку розвідників. Нещодавно бійці виявили тут лежку сепарського снайпера, облаштовану для тривалої засідки. Там були матрац, декілька гільз, подоба бруствера з різного мотлоху для гвинтівки і обривки камуфльованого ганчір’я для маскування. У стінах будиночка – щербини від куль: самотня будка і вагони – “смачний” орієнтир для пристрілювання кулеметників і снайперів з обох сторін. По той бік від насипу спускаємося майже ковзаючи – напередодні вдарив міцний мороз, і земля покрилася крижаною кіркою.

Пройшовши кількасот метрів по нейтральній смузі, повертаємося. Чим далі від “нуля”, тим більше відпускає напруга – ми під прикриттям руїн, і снайперам до нас дотягнутися вже важче.

РОЗВІДНИКИ ВДОМА

Будні одеської мехбригади: незважаючи на “перемир’я”, розвідка не нудьгує

Опорний пункт розвідників – це напівзруйнована нежитлова складська будівля з забарикадованими вікнами і входами. Поруч – кілька іржавих кістяків згорілих легковиків. На вулицях – ні душі. Кажуть, що від обстрілу з будинків пішли навіть миші та щури. Немає і кішок. Залишилися лише собаки, які в пошуках їжі шмигають задвірками.

На передньому краї час помітно прискорюється. Здається, навіть сонце тут заходить не за графіком – темніє на кілька годин раніше, ніж в тилу. На ніч розвідники мінують всі входи-виходи з будівлі. Якщо потрібно збігати по нужді, бійцям доводиться знімати розтяжки з дверей. До відхожого місце вночі виходять лише по двоє – поки один в “будочці”, інший охороняє його спокій зі зброєю. Сам опорний пункт ділиться на дві частини. З даху і горища, звідки солдати ведуть спостереження за “нулем” за допомогою тепловізорів і біноклів, в задній частині будівлі відпочивають. На бойове чергування бійці заступають на чотири доби, позмінно міняючи один одного у імпровізованих бійниць – вікон.

З розбитих вікон тягне протягом. Виє пронизливий вітер, холоднеча пробирає до кісток. Іноді в розбиті вікна-бійниці залітають погрітися пташки. Більше години незвиклій людині перебувати тут практично неможливо – запалення легенів гарантовано. А ось бійці зі зброєю напоготові чергують по дві години і не хворіють. Жартують: мовляв, зараза заразу не бере.

У житловій частині опорно-спостережного пункту – трохи тепліше. Температуру деяким вище 10 градусів підтримує саморобна грубка з дротяного ящика та електричної спіралі. Для куховаріння – електроплитка, за нею – гірка консервів. Від голоду на ОПі не страждають, продуктів вдосталь. Але, звичайно, без зайвого – тушонка, чай, хліб. Правда, мене розвідники пригостили свіжою печенею з казна-звідки добутої курятини.

Між чергуваннями і рейдами на “нуль” розвідники коротають час за міцним чаєм, більше схожим за консистенцією на чифір. Більшість бійців з відділення Буні молоді, вік від 20 до 27-ми. Майже всі розвідники “призвали себе самі” – добровільно прийшли у військкомат і мобілізувалися в ЗСУ. Незважаючи на те, що хлопці родом з різних регіонів України, всі вони помітно схожі один на одного, перш за все поглядом – в очах кожного палахкотять хуліганські, зухвалі іскорки. Рухи розвідників нагадують повадки тигрів, настільки ж точні і різкі. На зайві слова вони скупі. Зате в будь-яку хвилину, схоже, готові вибухнути сплеском енергії.

Молодший сержант Буна родом з Ізюма, вдома залишилися дружина і дитина. Цікаво, що ще до мобілізації Сергій став свідком захоплення Слов’янська загоном Гіркіна-Стрєлкова.

“Працював охоронцем на підприємстві в Слов’янську. Коли зайшли туди стрілківці, ніхто не вірив, що це все відбувається насправді, ніхто й не думав, що в самому мирному місті почнеться справжня війна. Коли їхали на роботу, стрілківці наш бусик зупиняли, погрожували розстріляти. Думали, що ми військові – ми ж у формі були”, – згадує Сергій.

У завішену ковдрами закутку збиті двоповерхові тісні нари, на яких бійці сплять, не роздягаючись – в будь-який момент розвідники повинні бути готові прийняти бій. Від холоднечі рятує лише купа бушлатів і ковдр. З мобільного зв'язку тут працює лише МТС, Київстар включається лише іноді. Глибокої ночі забираюся глибше на другий ярус – на відміну від розвідників, не спати цілодобово я не можу. Крізь сон чую, як один із солдатів монотонно з'ясовує стосунки зі своєю дружиною по телефону:

“Ти ж хотіла принца на білому коні? Так у мене коня білого немає. Автомат є. Ну і я не принц, я боєць. Що? Тобі нудно і самотньо? Ну так сходи в кіно. Якщо не можеш чекати, не чекай”.

Зброї і боєкомплекту у розвідників, якщо настане час “Ч”, вистачить на кілька діб – кулеметні позиції облаштовані і замасковані за всіма правилами військової науки. Та й самі солдати – справжній “подаруночок” сепаратистам, воюють вже не перший місяць. Більшість брало участь у боях біля Мар'їнки.

З приводу нинішнього стояння бійці жартують: мовляв, ні війни, ні миру – “мінські угоди”!

“Але “двохсотим” стати в це “перемир’я” тут можна запросто. Така ось дивна війна”, – знизує плечима юний розвідник з Одеси з позивним Довгий.

Будні одеської мехбригади: незважаючи на “перемир’я”, розвідка не нудьгує

“Бій прийняти ми можемо. Ось тільки стріляти заборонено. Ну як же – ми ж дотримуємося мінських угод! Тому за інструкцією у разі нападу сепарів, ми повинні забарикадуватися, доповісти начальству і відійти від бійниць у глибину будівлі. А потім чекати наказу – командири вирішуватимуть, дозволяти нам відстрілюватися чи ні..., – нарікає Буна. – Навіть на нейтралці, якщо помітиш сепарську ДРГ, потрібно спочатку доповісти, а потім чекати наказу на відкриття вогню. А сепарам всі ці мінські угоди – до дупи. Щоночі снайпера луплять по нашому боку”.

Вночі слова Буні підтверджуються – тиша несподівано розриває гуркіт з “того” боку і довга черга кулемета. Слідом за кулеметом лунає кілька автоматних пострілів.

– Центр, на 45 градусів злякали ДРГ. Сепари відкрили вогонь, але не прицільно. Довелося відповісти, у нас все нормально, повертаємося, – бубонить в житловому секторі опорного пункту радіостанція голосом Буні.

– Плюс, плюс! – хрипко відповідає рація голосом Ская – командира розвідроти 28-ї бригади.

Після повернення Буні і Руля з рейду з’ясовується, що сепаратисти підійшли зовсім близько до тих місць, де я сьогодні був з розвідниками.

“Швидше за все, сепари бачили нашу сьогоднішню вилазку. Ну і вирішили з’ясувати, для чого ми висувалися. Та й твою оптику, об’єктив фотоапарата, помітили, коли ти їхні позиції клацав”, – пояснює причини активності сепаратистів Буна.

Рано вранці, сповзаючи з другого ярусу, застаю своїх співрозмовників без видимих ознак втоми і сонливості. З побутових зручностей – лише гуртка з крижаною водою. Вмиватися доводиться в покинутому крилі будівлі. На стінах довоєнні плакати та графіки. Один прочитую механічно. Тільки потім згадав текст на біло-синьому “регіональному” щиті: “Графік розвитку економіки Станично-Луганського району до 2020 року. Партія регіонів”.

Після ночівлі на опорному пункті за нами приїжджає напіврозбитий джип розвідроти з лисими скатами. На обледенілій дорозі молодий водій примудряється не з’їхати з траси і навіть пригальмовує перед пустельними перехрестями. От тільки замість гальм солдат використовує передачі: гальма в розбитому автомобілі відсутні.

“Та ви не переживайте – не розіб’ємося! Я вже звик до цієї машини. Гальм тут немає давно, запчастин немає. Нам сюди “Спартани” не завозять, їх Національній гвардії віддають для показухи. Та нам необразливо! Комусь треба воювати, а комусь – красуватися перед камерами”, – філософськи коментує військовослужбовець.

Автор: Олександр Сибірцев