Він не фантом і не людина без обличчя. У нього – насичене подіями життя, улюблена справа. Саме вона накладає відбиток на його буття: чоловік не називає свого прізвища, ніде не опубліковує фото. Майже весь час – у зоні АТО. Тож “засвітитися” – наразитися на небезпеку або створити прецедент – провалити бойове завдання він просто не має права

Мені пощастило зустрітися з Олександром за кілька днів до його від’їзду на Донбас. До рідних він повертається час від часу на короткий перепочинок або ж на чергове лікування. Поправивши здоров’я – знову в бій. Загалом з його тіла витягнули 45 осколків, був двічі контужений.

Вперше Олександр зрозумів, що Донбас стає гарячою точкою в Україні, коли на 10-му блокпосту під Волновахою розстріляли його побратимів із батальйону “Колос” 51-ї бригади. Тоді він дав собі слово: скільки стане сил, боронитиме державу. Нагода випробувати себе трапилася доволі швидко. Групі екстреного виклику, до якої був прикомандирований Олександр, поставили бойове завдання: зачистити та закріпитися на Савур-могилі. План штурму розробляли три доби. Без перепочинку та сну командир підполковник Капінос і його підлеглі вивчали карти місцевості, обмірковували кожну деталь. Адже бандити там добре укріпилися. Тож перший штурм 28 червня 2014 року не був успішним. По наших воїнах згори вели вогонь ворожі снайпери, сипалися міни. Українська штурмова група здійснила декілька спроб захопити висоту. І лише 7 липня відбувся вирішальний бій. Попри фізичну втому, хлопці були незламні. Зібравши волю в кулак та мобілізувавши сили, робили свою справу і вірили: висота підкориться, бо правда за ними.

“Льова” (такий позивний у нашого героя в зоні АТО) та ще два бійці “Клім” та “Бродяга” сіли на бойову машину піхоти зверху. Чоловік усвідомлював, що це вкрай небезпечно: по них працюють снайпери.

– Згоріти у броні – теж не варіант. Вона спалахує, як сірникова коробка, бо в тих, хто всередині, повний боєкомплект. Тільки гранат у кожного по 2-4 штуки, – говорить розвідник.

До визначеного місця доїхали вдало. Та тільки-но БМП зупинилася, саме в той бік, де сидів Олександр, спрямував вогонь ворожий кулеметник. Тоді ніби якась невидима сила врятувала розвіднику життя: Олександра відкинуло за башту, а кулі просвистіли над головою. Він встиг крикнути: “Пацани, прикрийте!”. І коли бійці почали стріляти у відповідь, зміг злізти.

Тоді всі, як один, кинулися на зачистку висоти. А на них вже “сипали” смертю ворожі “Гради”, САУ та міномети. Бійці ховалися хто під машинами, а хто під деревами. Короткі перерви між обстрілами вони використовували для просування до стели. На сепаратистів йшли з обох боків. Знали, що ті добряче закріпилися в окопах. Та наші бійці використали задум бойовиків сховатися всередині обеліска, де свого часу розміщувався невеличкий музей.

– Танки почали обстрілювати стелу, і камінням засипало вхід, – згадує Олександр.

Вхід з іншого боку бійці вирішили закидати гранатами. Таким чином знешкодили близько 300 бойовиків. Вибивши решту, закріпилися на важливому об’єкті.

– Найважче було не атакувати, а чекати, прилетить снаряд в окоп чи обмине, – каже розвідник. – Адже нас в один окоп по двоє поміщалося.

Перша ж ніч була гарячою. Противник, зрозумівши, що вже не контролює Савур-Могилу, почав всіма наявними засобами вибивати українських воїнів. Та марно. Наші навіть і не думали відступати. Перше своє поранення Олександр дістав саме там. Кілька осколків прошили тіло чоловіка. А вийти не було змоги. Шість годин він, скривавлений, відстрілювався від ворогів. Коли прийшла зміна і поранених можна було евакуювати, Олександр навідріз відмовився залишати місце битви. У нього не було морального права кидати товаришів у таку скрутну годину. Він отримав наказ звернутися до санітара.

– Я сказав, що бігати можу і рани мені не заважають виконувати завдання.

Та рани невдовзі далися взнаки. Біль наростав так, що навіть заснути не міг. Довелося підкоритися волі командира. Медичний працівник витягнув два осколки, решту не зміг дістати в польових умовах. Тож Олександра госпіталізували.

Як прийнято після таких ускладнень, воїнам дають місяць на реабілітацію. Але розвідник, пробувши вдома три дні, зібрав речі і знову рушив на Донбас.

– Там люди потрібні були, – без пафосу каже він.

Ця лаконічна фраза повністю характеризує молодого розвідника. Він без вагань поміняв тихі дні в колі сім’ї на шалений темп боїв, обстрілів, вилазок на ворожу територію.

Запеклі бої за Савур-Могилу – це був лише початок бойової служби молодого бійця. Гаряче літо 2014-го переросло в “гарячу” зиму 2015-го.

Дебальцівський виступ став наступним потужним випробуванням сили волі та фізичної витривалості бійця. Він опинився на дальньому блокпосту, який був за кілька кілометрів од міста та в буквальному сенсі врізався у ворожу територію. Між собою бійці називали його “Балу” на честь загиблого командира Ільгара Багірова, який підірвав себе гранатою, щоб не потрапити в полон до терористів.

– З одного боку на відстані 1200 метрів блокпост сепаратистів, до другого у напрямку Чорнухіного – 1500, і з третього боку – 1200 метрів. Ми стояли між ними, таким собі клином, – пояснює Олександр. – Трималися, скільки могли, боєкомплекту вистачало. Навколо нашого блокпоста розбита та обгоріла чорніла “сепарська” техніка.

Терористи намагалися відрізати їх від Дебальцевого та оточити. Вдавалися до різних дій та провокацій. Одного разу кинули на українську позицію три танки. Олександр перший їх помітив. ПТУрами підірвали два, а третій на повній швидкості влетів на територію блокпоста. Пригальмувавши, танк із російським маркуванням збирався розвернутися на перехресті. Це була фатальна помилка бандитів, бо він заглух.

– В них на додачу ще й люк був відчинений. Я та механік (позивний “Сєпар”) вискочили на броню, – ділиться спогадами розвідник. – Він вставив приклад АК, а я тримав люк ногою, щоб ті не змогли зачинитися. Ми вмить накрили одягом оглядові щілини танка і вигукнули: “Або ми кидаємо всередину гранату, або ви здаєте зброю та виходите!”.

Терористи здалися. Наші бійці отримали чудовий трофей із повним боєкомплектом, вщерть заправлений паливом. Олександр каже, що це, напевне, доля. Адже коли треба було підбивати цей ворожий танк, у нашому  заклинило ствол, машина вийшла із ладу. І невідомо, які б були наслідки цього збігу обставин, якби не миттєва реакція розвідника. На місці провели допит, дізналися розташування їхніх сил та плани дій. А згодом зателефонували вищому командуванню в Дебальцеве, щоб передати полонених та документи луганчанина – механіка-водія та двох росіян – навідника і командира танка.

З кожним днем ситуація загострювалася, бої ставали дедалі запеклішими і тривалішими. Бандити хотіли виснажити українських воїнів фізично і морально. Та коли такий план провалився, просто почали вибивати. Особливо жорстоко діяли перед тим, як взяти Дебальцеве в оточення. А на блокпосту наші воїни ризикували життям щохвилини. Вони були віддалені від головних сил, розраховували лише на себе.

Під час одного із таких масованих обстрілів Олександр помітив, що його товариша поранено. Без вагань кинувся на порятунок. Коли дістався до бійця, побачив, що тому відірвало ногу, тож якщо терміново не надати допомогу, він не виживе. Роззирнувшись довкола, розвідник визначив, куди можна відповзти, щоб сховатися від обстрілу. Схопивши під руки пораненого, почав тягнути його до невеличкого бліндажа із бетонним перекриттям. І раптом відчув пронизливий біль. 25 осколків гранати, яка розірвалася за  30 метрів, увіп’ялися в Олександра. В очах потемніло, у вухах бив дзвін, біль з’явився і різко зник. Опустивши голову, чоловік побачив, що штани просякнуті кров’ю, яка вмить почала братися холодним панцирем на лютому морозі.

Олександр дотягнув пораненого в безпечне місце, встиг накласти джгут на його ногу, коли почув голоси біля себе. Командир блокпоста капітан Анатолій Шевченко та боєць з позивним “Сєпар” кричали в один голос: “Зніми каску!” А він ніяк не міг збагнути, до чого тут каска. Та все ж таки зняв. І коли тримав її в руках, потроху почав усвідомлювати: він був за міліметр від смерті. Металевий шолом в одному місці був наскрізь пробитий уламком міни. Як він не зачепив голови – важко зрозуміти.

Ховаючись від обстрілів, до бліндажа підтягнулися ще кілька хлопців. Та, як показує досвід, небезпека може наздогнати і в найбільш безпечних місцях. Через пряме влучення снаряда в укриття бійці дістали контузію.

– Нас оглушило, темінь в очах. Хтось перший із хлопців до нас підійшов, почав до нас говорити. Бачить, що з вух кров, а так не уражені, давай нас витягати звідти. А ми ще жартуємо, мовляв, облиш, вдруге ж в одне й те саме місце снаряд не впаде, – розповідає розвідник.

На жаль, така теорія на практиці не спрацювала. Друге влучення в ту саму точку. А третього разу перекриття не витримає. Армійці почали покидати розтрощений бліндаж. Останнім вийшов Олександр. Всі прямували в інший, більш надійний. Коли до нього було зо п’ять метрів, третій вибух повністю зруйнував попереднє укриття.

– Ударною хвилею мене буквально вкинуло у бліндаж, – продовжує розповідь Олександр. – Там доволі високо, я летів, а зупинився, вдарившись головою у стінку. Опритомнівши, глянув у той бік, звідки ми прийшли, а там все вивернуте, нічого не залишилося.

За словами розвідника, пекло розпочалося 30 січня. Раніше сепаратисти по дорозі не гатили, бо там курсували автобуси із цивільними пасажирами. Та цей день став початком страшної справи: бойовики мали за мету знищити українські підрозділи. Снаряди вщент переорювали промерзлу землю. Залишатися на блокпосту не було сенсу. Отримавши наказ на відступ, почали відходити.

– У нас техніки було дуже мало на ходу. Туди намагалися помістити поранених, а ми відходили полями. Я себе пораненим не вважав, бігав і відстрілювався. Тоді не до лікування було, потрібна кожна людина, – згадує розвідник.

А вже в Дебальцевому лікарі, оглянувши розвідника, наполягли на негайній госпіталізації. Він був у такому стані, що не сперечався і не чинив спротиву.

Добігав кінця перший рік проведення антитерористичної операції. Та ці місяці Олександру здалися роками. Згадувалася перша нічна вилазка в лігво сепаратистів, відбитий у ворога БМП на Савур-могилі, вибухи снарядів, жорстокі й несправедливі реалії війни. Саме це не дає йому спокою і тепер. Він прагне бути там, де нашим хлопцям найважче, де потрібна його участь, його допомога. Бо якщо думати лише про задоволення власних інтересів і потреб, а не про загальнолюдські цінності, то ще не одному поколінню доведеться жити в часи знищення святинь, меморіалів та безцінних написів – застережень нащадкам, таких, як зробили в далекому 1967 році самі ж луганчани вздовж сходинок на Савур-могилі: “Бережіть, бережіть, бережіть мир!”.

Галина Жолтікова