Розповідь українського розвідника, який був серед тих, хто першим відвойовував авдіївську промзону та брав участь у спільній зі спецназом СБУ військовій операції для викрадення з окупованих територій терориста Цемаха.

74-й окремий розвідувальний батальйон – один із найкращих бойових підрозділів української армії. Їхній кістяк сформувався і загартувався в боях за Донецький аеропорт, де хлопці показали, як можна перемагати російських окупантів. З того моменту вони тримають марку і завжди перебувають у перших рядах.

Більша частина наступальних операцій на фронті відбуваються за взаємодії лінійних підрозділів Збройних сил України і бійців 74 ОРБ.

Олександр Безручко на псевдо Парус – один з розвідників, які метр за метром відвойовують нашу землю в агресора.

– Як тільки росіяни захопили частину наших земель, я очікував, що мене заберуть на фронт. Проте пройшла перша хвиля мобілізації, друга, третя, а мене ніхто не згадував. Я пішов до знайомого начальника військкомату і сам напросився на війну. Адже, як би це пафосно не звучало, розумів, що за свою країну треба воювати. Під час проходження навчання на полігоні я познайомився із колишнім бійцем “Правого сектору” – Льошкою Цехом, який мав намір іти в 74 окремий розвідувальний батальйон. Відтоді – мій шлях був визначений.

Ще задовго до того, як я попав на передову, мені доводилося спілкуватися з хлопцями, які виходили з Іловайська. Дуже важко було слухати такі жахливі історії і усвідомлювати, що справжніх героїв там б’ють, а я сиджу в тилу. Тоді, хоча, можливо, це цинічно, але прийшло розуміння, що ми якоюсь мірою маємо “дякувати” росіянам за Іловайськ, Дебальцеве. Саме там проявилася вся сутність московських окупантів, ми нарешті зрозуміли, що вони нам не брати і їм довіряти не можна. Половина країни зрозуміла свою помилку, коли всі ці роки довіряла “рускім”, і я в тому числі. Правду кажучи, я народився і до семи років проживав у Росії. Мій батько був військовим, служив у Сибіру і тільки з розвалом Радянського Союзу ми переїхали на Полтавщину.

– Як батьки поставилися до твого вибору?

– Уже нікого немає в живих, але їм би було важко сприймати той факт, що “рускіє” відібрали в нас Крим, окупували частину східних теренів України. Надто багато в нас було спільного, а тут такі зміни. Я пригадую, як негативно відреагували батькові колеги по службі, коли дізналися, що я пішов воювати проти росіян. Там спочатку стільки нерозуміння було в їхніх очах, гніву, я ще почав козацький чуб носити. Але мені наплювати на погляди таких людей, я – українець і захищаю свою країну.

Знаєш, я до війни працював машиністом, жив собі у своє задоволення. А тепер російська пропаганда мене називає бандеровцем, “вбивцею мирного населення”, так приємно слухати їхній маразм. Адже чим більше таких новин, приходить відчуття, що ми все робимо правильно.

– Пригадуєш перші бойові завдання? Напевне, тобі хотілося якнайшвидше почати знищувати ворогів...

– Я – розвідник і тут діє зовсім інша специфіка, моментами емоції зайві. На початку мені з побратимами доводилося прикривати групи бійців, які встановлювали камери на лінії розмежування. Там не було нічого фантастичного, навпаки рутинна робота. Кілька разів доводилося виходити за лінію вогню, але про це не буду говорити.

Пік боїв для мене розпочався на початку 2016 року, коли нам вдалося відбити Авдіївську промзону. На той момент я реально був голодний на великі баталії, вогневі сутички. Поряд зі мною були побратими, які пройшли ДАП, мені теж хотілося чогось подібного. Перед заходом на “промку” командир роти Старина сказав: “Я вам обіцяю, що ця бойова операція буде для вас другим аеропортом”. Так воно приблизно і сталося…

Перші кілька днів нас особливо не чіпали, насипали з мінометів, гранатометів. Один із осколків поцілив моєму другові в спину, якби не бронежилет, не знаю, що б могло бути. Відтоді, я завжди ношу “броню”.

Коли ми зайняли так званий “будинок Павлова” на промзоні неподалік позицій окупантів, тоді почалося пекло. Російські посіпаки атакували нас із трьох боків, трьома лавами. Перша – спостерігала, друга стріляла, третя – підходила, саме в такому порядку вони намагалися вибити нас, але їм це не вдалося, попри підсилення танками.

У нас на промзоні зібралося теж чимало воїнів, які вміли і знали, як воювати проти агресора. Особливо відзначився доброволець Санта, який кришив окупантів. Звісно ж, були промахи з нашого боку, як без них, але це дрібниці на фоні загального успіху.

– Як ми зараз знаємо, що “дім Павлова” був крайньою точкою, де зупинилися добровольці і бійці Збройних сил України. Чому не просувалися далі?

– Часто ставлять це питання, але я відповім настільки, наскільки володію інформацією як боєць. Плани командування мені невідомі. Навпроти “будинку Павлова” стояв триповерховий будинок, звідки по нас працював снайпер. Далі за будинком “Павлова” стояв ще один розвалений дім, який захищав нас від обстрілів. Якби ми ринулися малими силами туди, нас могли відрізати. Це складно пояснити, якщо не бути в цьому районі і не бачити обстановки.

Повторюю, щоб планувати подібні свого роду бойові операції, потрібна політична воля і великі сили, адже наступати важче, ніж оборонятися. Тим більше, що росіяни, коли оговталися, застосували всі сили, щоб вибити нас. Ватажок московських найманців Захарченко доповідав у Москву, що “укропи” обманюють усіх, мовляв “промка руская”. А в той час ми уже закріпилися і відбивали всі їхні атаки, при тому терористи мали страшні втрати.

На початку було важко і страшно, а потім з’явився адреналін і розуміння того, що ти захищаєш свою країну. Непросто живеш, а робиш щось вагоме для Батьківщини. Перед початком заходу на Авдіївську промзону, мені приснилася мама, яка сказала, щоб я нічого не боявся. Після цього, в яких би я баталіях не брав участь, в мене не було навіть подряпини. Хоча з нашого боку загинуло теж чимало класних хлопців – це бійці 58 бригади ЗСУ, які на початку там були, наступні підрозділи, які заступали на ротацію, теж мали втрати. Відстань до ворога сягала подекуди кілька десятків метрів, постійні обстріли давали свій негативний результат.

– Багато хто називав ДАП найбільш українським місцем в Україні. Як це було на промзоні в Авдіївці?

– Чесно? Я вже говорив вище, що не все так однозначно. Хтось хотів пересидіти важкі бої, ховався за нашими спинами і уникав прямих сутичок з ворогом. Були такі, як “правосєки”, вони і дня не могли просто так сидіти. Ці хлопці хотіли йти вперед і вбивати ворогів, але не завжди їм це давали робити. На війні, як і в мирному житті, є люди хороші і навпаки. Тому на цю тему зараз не варто розмовляти, я думаю, що і так все зрозуміло.

– Кажуть, що розвідник, як і сапер, не має права на помилку. Обираючи конкретний військовий напрямок, не задумувався над цим?

– Взагалі, я спочатку хотів служити в десантних військах, проте зараз не жалію, що попав у розвідку. Розвідник, особливо, той, що веде колону чи групу, завжди ризикує загинути першим або бути пораненим. Так не раз було з моїм побратимом Сашком Колодяжним, який вів побратимів за собою.

На початку, в нас було багато бойового духу, а тепер на заміну йому прийшла майстерність, холоднокровність. Як то кажуть: “Навчання породжує майстерність”, хоча від загибелі ніхто не застрахований.

На війні воюють не багаті чи бідні, а справжні козаки, які свідомо роблять свій вибір. За всієї поваги до чоловіків України, але “алмази нації” знаходяться справді на фронті, і вони готові захищати свою країну до останнього, як і вбивати за неї до останнього.

Коли я приїжджав додому і бачив там КМС по боксу, який в десять разів сильніший за мене, проте він говорив, що краще поїде в Польщу на полуницю, ніж піде воювати. Тоді, як я маю реагувати на таких людей? Чи нормальні на вигляд чоловіки, говорили мені, що не йдуть воювати бо мають проблеми із серцем, а самі “бухають” кожного дня, яка повага може бути? Після війни – всі змінилися, змінилися пріоритети героїзму, почуття патріотизму і поділу на його фальшивість чи навпаки і так далі. Воюють справжні і гинуть справжні, незалежно хто вони: розвідники, десантники чи танкісти.

– Невже мирне життя перекреслене назавжди і ти тепер будеш військовим, як твій батько?

– Поки йде війна – воюватиму, після перемоги повертаюся до мирної професії. Я не бачу себе зараз на ППД, сидячи в казармі і фарбуючи бордюри. Тільки російська окупація змушує мене тримати в руках автомат. Скажу більше, після перших шістнадцяти безперервних місяців перебування на фронті, я дуже хотів додому, тому не підписував контракт, хоча командир роти Старий просив дуже. Але потім сталася трагедія, яка пришвидшила мій приїзд на війну.

З нами воював Горо Сергій на псевдо Комар із Херсону. Після закінчення мобілізації, він взяв відношення від військової частини, а саме 74 ОРБ і поїхав на фронт. На третій день його вбили. Після цього я зрозумів, що треба повертатися. Тим більше, що з п’ятдесяти друзів, які в мене були до війни, умовно кажучи, залишилося тільки – п’ять, всі інші відсіялися. Я зрозумів, що найближчі мені люди ті, які прикриють спину і готові віддати життя за всю країну.

З іншого боку дуже боляче, коли хтось із них гине. Адже друг не той, хто тобі наливає, а той, хто може відбити тебе у кістлявої баби з косою.

Розумієш, війна відкрила нам набагато більше, ніж прості людські взаємини. Більшість українців народилися по-новому, вони стали частиною нації. Пригадай, що говорили до 2014 року: “Кому ми потрібні, хто на нас нападе? Навіщо тратити гроші на армію, ми ж ні з  ким не воюємо? А пам’ятаєш, як колись за союзу добре було?” Тепер все по-іншому: нове життя, нові пріоритети в житті, не просто – спати, випити і закусити, не просто праця на виживання. Тепер ти пишаєшся, що твоя країна – Україна. Я це пережив, тому говорю щиро.

Хоча для багатьох, хто цього не відчув цього, досі не існує межі національного комфорту. Вони можуть запитати мене: “Ну що, коли там “ваша” війна закінчиться? Або: “Ти багато вбивав”? “Ваша?” – я запитую. І саме ці люди, які не воювали, продовжують пити горілку, їсти сало і говорити, що втомилися від війни.

– До речі, що стосується запитання про “вбивства”, як ти ставишся до цього? Бувають бійці, які розказують, як вони ледь не гризли гусениці російських танків зубами. Інші воліють просто мовчати…

– Про яке вбивство ми говоримо?! Коли ти навпроти противника, який веде вогонь по тобі, тобі вдалося підловити його і знищити – це твоя правильно виконана робота. Інакше тебе знищить той, то прийшов із зброєю на твою землю.

Хто ж розказує людям, що вбивав рускіх штабелями, можна зразу вважати, що він фантазує. Взагалі – це питання дивне. Війна не дозволяє нам гратися у хороших чи добрих, тут немає кількох варіантів розвитку подій. Ще раз повторюю, або ти вбиваєш московських терористів і сепаратистів, або вони вбивають тебе і твоїх побратимів.

– Твій друг і побратим – Олександр Колодяжний, зазнав важкого поранення під час бойової операції, яка проводилася спільно із СБУ, і згодом помер у лікарні. Ти теж був її учасником. Можна пролити світло на ці події в селищі Мар’їнка, оскільки вони починають обростати легендами?

– На цю тему говорили уже чимало людей і давали інтерв’ю учасники безпосередніх подій, але я справді був поряд з Колом (Олександр Колодяжний), коли все це сталося. Напередодні операції приїхав ротний і довго говорив про щось із Колом, я тепер вже розумію, що вони приховували інформацію, щоб десь не було витоку. Згодом до нас підійшов Колодяжний і сказав, щоб я, Бот, Тритон не лягали спати, близько 11 ночі буде деякий інструктаж.

У вказаний Колом час ми всі зібралися, Сашка відкрив карту і сказав, що завтра маємо вихід за “0”. Там за 80 метрів від терикона, який зайнятий російськими військами, маємо зустріти “посилку” – людину і доправити її на свій бік. Провсяк випадок взяти легкі ноші, адже ніхто не знав, в якому стані буде цей чоловік. Перед самим виходом нам сказали, що маємо взяти якогось непростого “бубенчика” і будь-що зберегти його життя.

Наступного ранку вийшли на завдання: Першим Кол, Тритон, я і Бот, у супроводі ще два хлопці. Вже згодом, ми зрозуміли, що це “спецура”. Спочатку все йшло добре, коли вийшли до певної точки, Кол перекинув ногу через невеликий горб і пролунав вибух, там були російські протипіхотні міни нажимні. Тритон зривається на ноги, кидається до нього, кричить: “Саша” і лунає другий підрив. Діма після підриву зумів до нас підповзти, весь у крові без кінцівки уже. Я почав просуватися до Кола, а Бот надавав медичну допомогу Тритону.

У той момент хтось крикнув: “Пацани не ховайтеся, ми вас бачимо”. “Ну” – промайнуло в голові – напевне окупанти. Зараз ще бій буде”. Повертаю голову, бачу, як по асфальту йдуть двоє людей поблизу терикона. В цей час наш міномет працює по цьому терикону, щоб терористи не могли вилізти. Я сказав одному із “спеців”, щоб супроводжував гостей до нас, а сам почав іти до Кола. Його під час підриву кинуло на мінне поле. Поки повз до нього, знайшов ще на цьому шляху чотири міни. Довелося ножем “Глок” підкопувати їх і відкладати в бік. Коли побачив зблизька Сашка, зрозумів, що йому дуже не пощастило: голова тріснула, обличчя посічене, очі теж. Він стогнав і кликав Діму Тритона. Я ж кажу йому: “Сашка, це Парус”, він знову кличе Діму. Я тоді відповідаю: “Так, я Діма”. Тоді Кол каже: “Забери автомат” і більше я не чув від нього жодного слова.

Нам вдалося все-таки витягнути Сашка і Тритона. Діма втратив ногу, проте залишився живий, а Кол – помер.

Михайло Ухман