У кожної розвідки є особливість – якомога частіше “прибіднятися”, применшувати свій вплив і можливості. Ворог має повірити, що великої загрози ти йому не несеш, а якщо й несеш, то він швидко з нею впорається. І це зазвичай стає для нього фатальною помилкою.

Тому, святкуючи 7 вересня свою 26 річницю, Головне управління розвідки Міністерства оборони України мало розповідає про свої успіхи. А більшість українців мало знають, чим воно взагалі займається.

Але можете бути впевненими – жодна успішна операція наших збройних сил і жодна зірвана провокація російських окупантів не обійшлася без вправних дій військових розвідників. І в тому, що війна зупинена і не просувається на захід, – їхня велика заслуга.

Розвідка, писав британський військовий історик і теоретик Безіл Ліддел Гарт, дозволяє вигравати війни не чисельністю, а розумом, вона допомагає добиватися перемог непрямими діями і викривати непрямі дії супротивника. Тож її історія тягнеться з далекого минулого. І Україна тут не виняток.

Традиції, на яких ґрунтується воєнна розвідка України, сягають часів козацько-гетьманської держави, Запорізької Січі, продовжуються в добу Української революції 1917–1921 років, народно-визвольної, повстанської боротьби розвідників ОУН-УПА.

Одним із таких героїв “невидимого фронту” був полковник армії УНР, лицар Залізного хреста та Хреста Симона Петлюри Іван Литвиненко. Під псевдонімами “Данило Солончак”, “Мама”, “Євшан”, “Морозенко” як офіцер УНР він успішно працював агентом-нелегалом у Польщі. Пізніше, досвід нелегальної роботи полковника Литвиненка став у великій нагоді – коли довелося готувати підпільні групи УПА для дій на територіях, підконтрольні радянській владі. Певний час він навіть очолював відділ розвідки Крайового військового штабу УПА.

Не можна скидати з рахунку і досвід радянського періоду (хоча всі ми розуміємо, що був він доволі неоднозначним) – чимало розвідників української національності воювало в лавах радянської армії проти нацизму.

Досить згадати, наприклад, Героя України генерал-майора Євгена Березняка, чия розвідувальна група у роки Другої світової запобігла знищенню гітлерівцями польського міста Краків. Або ж легендарного розвідника-нелегала генерал-майора Митрофана Черниха, який за час служби був нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького, двома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Вітчизняної війни, двома орденами Червоної Зірки, іншими орденами й медалями.

Нова війна прийшла у 2014 році на українські терени зненацька. Гібридна, неоголошена. І в ній одразу виявився затребуваним досвід військових розвідників, які брали участь у бойових і розвідувальних операціях за кордонами СРСР – так званих воїнів-інтернаціоналістів: Ярослава Горошка, Валерія Гринчака, Олега Оніщука, Ігора Плосконоса.

І все ж днем народження української воєнної розвідки вважається 7 вересня. Чому?

Бо саме цього дня, 1992 року, Указом Президента України у складі Міністерства оборони України було розпочато формування Управління воєнної стратегічної розвідки МО України. Воно стало прообразом ГУР МО та заклало підвалини подальшого розвитку всієї системи воєнної розвідки української держави.

Уже 6 липня 1993 року було ухвалено рішення про об’єднання Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України та розвідувального управління Головного штабу збройних Сил України. І нарешті, у жовтні 1993 року виникло Головне управління військової розвідки Міністерства оборони України, яке 14 квітня 1994 року отримало сучасну, всім відому офіційну назву – ГУР МО України.

Глобальні завдання ГУР МО самі розвідники визначили так: “Захист Батьківщини від зовнішніх загроз на воєнному напряму, відбиття та припинення зовнішньої військової агресії, боротьба з міжнародним тероризмом та участь у міжнародних зусиллях з вирішення проблем міжнародних збройних конфліктів, у тому числі в ході операцій з підтримки миру і безпеки”. Як бачите, боротьба триває на різних фронтах.

Українцям відомі імена декого з найбільш публічних архітекторів нової спецслужби, інших знають менше, але варто згадати й їх. З нагоди річниці прес-служба ГУР МО назвала людей, що внесли свій вклад в розбудову розвідки. Це – генерал-лейтенант О.Скіпальський, генерал-полковник І.Смешко, генерал-полковник В.Палій, генерал-лейтенант В.Гвоздь, генерал-полковник С.Гмиза, генерал-майор Ю.Павлов.

Можна уявити, які важкі випробування припали на долю тих, хто змушений був переводити роботу служби з мирних рейок на воєнні та відбивати збройну агресію – сучасних керівників Служби: генерал-лейтенанта В.Кондратюка та генерал-лейтенанта В.Бурби. Утаємничені знають, скільки зробив для розвідки колишній співробітник і офіцер ГУР МО України, генерал-лейтенант Андрій Таранов, який з початком гібридної агресії використав свій багатий професійний досвід на посаді заступника глави президентської адміністрації.

Лютий 2014 року став моментом істини для співробітників воєнної розвідки. У ті нелегкі часи їм довелося робити світоглядний вибір, а потім розпочати протистояння з однією з найбільш бюджетних розвідок світу – російською. Сьогодні військові розвідники беруть участь в операціях Об’єднаних Сил на Сході України, несуть бойову службу в інших потенційно небезпечних регіонах. В їхніх лавах народилися нові герої, чимало з яких своїм життям заплатили за право українського народу на власне майбутнє. І кожного разу, згадуючи історію української воєнної розвідки, ми маємо віддати належне героям України Євгенію Зеленському, Олександру Петраківському, Костянтину Могилку, Юрію Коваленку, Олександру Трепаку, Ігору Гордійчуку. Їх роль і місце в цій історії – особливі.

Окрема історія – життя і смерть Максима Шаповала, якого люто ненавиділи за поребриком і який загинув 27 червня 2017 року від рук терористів після вибуху автомобіля в Солом'янському районі м. Києва. Тоді це було таємницею, а зараз добре відомо – Максим Шаповал особисто брав участь у бойових операціях в районі Донецького аеропорту та інших гарячих точках “гібридної” війни. Генерал-майор Шаповал навічно зарахований до списків військової частини ГУР МО України, якою він командував до своєї загибелі.

Ціною власного життя зупинив прорив російських військ у тил нашого розташування інший герой – командир розвідувальної роти старший лейтенант Сергій Свищ. Разом із підлеглими він палив ворожі танки на позиціях взводного опорного пункту.

Військовий розвідник не просто збирач інформації – кмітливий і спостережливий. Це – особливий характер, мужність і самопожертва. Це часто-густо робота в надекстремальних умовах, де не можна ані на хвилину допустити слабину. Це усвідомлення того, що можуть скластися обставини, коли тобі ніхто не допоможе і не порадить, і доведеться самому вирішувати – чи жити, чи пропадати безвісти. Бо ж імена багатьох розвідників і досі не відомі Україні, і , можливо, про них дізнаються лише після війни.

А більшість – не стануть відомими ніколи. Така це доля.

Але ми знаємо, що вони є, і що їм завдячуємо ми нашими перемогами і нашому мирному життю на більшій частині території України.

І на довгі роки залишаться в нашому лексиконі, як найвищий прояв довіри, слова: “Я б із ним у розвідку пішов…”

Вадим Рощин. Київ.