ЗМІ про нас

З-поміж розвідників, які зробили вагомий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною у Другій світовій війні, здобували цінну інформацію про підготовку до агресії та плани ворога, своєю незримою роботою сприяли наближенню Дня Перемоги, є чимало вихідців з України. Для кожного з них початок війни ознаменувався якимись своїми пам’ятними подіями і спогадами.

У цілому ж вони діяли у складі закордонних резидентур радянської розвідки, розвідувально-диверсійних груп і загонів у тилу ворога, виконували спеціальні завдання на окупованій території. Лише на українській землі, захопленій ворогом, активно функціонував добрий десяток розвідувальних резидентур, велика кількість підпільно-партизанських, зафронтових оперативних груп, окремих розвідників і агентів, яких готували, виводили за лінію фронту і координували їхню діяльність саме представники розвідувальних підрозділів органів держбезпеки Української РСР.

Характерно, що розвідники, які народилися в Україні, ніколи не акцентували увагу на своїх заслугах через призму національної приналежності чи у прив’язці до місця народження. Понад те, з-поміж тих, кого зростила українська земля, були не тільки українці, а й росіяни, білоруси, німці, євреї та представники інших національностей. Водночас з позицій сьогодення намагання деяких закордонних великодержавних політиків применшити роль українців, приписати ледве не всі здобутки радянського народу і радянської розвідки у перемозі над гітлерівською Німеччиною представникам переважно однієї нації виглядають, м’яко кажучи, некоректними і несерйозними. Тож звернімося до фактів.

Війна застала їх за кордоном

Видатний український живописець, народний художник СРСР, лауреат Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка Микола Петрович Глущенко перед Другою світовою війною півтора десятка років прожив у Берліні й Парижі, уміло поєднуючи амплуа художника й розвідника. Ще в середині 1930-х років він виконав ряд складних завдань із добування науково-технічної інформації оборонного характеру, у результаті чого радянська розвідка одержала цілком таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема на авіаційні двигуни для винищувачів.

Пізніше, у 1940 році, Микола Глущенко під виглядом організатора виставки радянського образотворчого мистецтва побував у Берліні. Він виїздив з особливою місією. Йому належало зустрітися з представниками українських емігрантських кіл, які займали певне становище у суспільстві й мали широкі зв’язки, і від них дізнатися реальну картину про плани і наміри Гітлера щодо Радянського Союзу. Крім цього він повинен був відновити втрачені контакти з колишньою агентурою радянської розвідки, від якої тривалий час не надходило ніякої інформації. А ще він мав провести конспіративну зустріч з представником радянської зовнішньої розвідки для одержання від нього важливої зібраної інформації та додаткових вказівок.

У результаті на ім’я Сталіна й Молотова у червні 1940 року була терміново підготовлена доповідна записка за підписом Народного комісара внутрішніх справ СРСР. У ній відзначалося, що посланий у Берлін розвідник Ярема одержав від керівництва Українського наукового інституту, що працює в підпорядкуванні Міністерства пропаганди Німеччини, інформацію про підготовку Гітлера до війни проти Радянського Союзу.

Про підготовку до нападу на СРСР інформував і уродженець Чернігівщини Петро Гудимович, направлений у Варшаву резидентом зовнішньої розвідки напередодні війни. Він доповідав про концентрацію німецьких військ поблизу радянського кордону, їх приховану передислокацію, реконструкцію шосейних доріг тощо. Навесні 1941 року з резидентури в Центр пішла шифровка, на підставі якої склали повідомлення для Кремля. У ньому зазначалося, що війна між Німеччиною та Радянським Союзом нібито має розпочатися після закінчення весняних польових робіт. А ввечері 21 червня розвідник отримав від своєї довіреної особи інформацію про те, що напад відбудеться наступного дня. Однак передати інформацію у Берлін не встиг, зв’язок уже не працював.

Одним з тих, хто міг запобігти розв’язанню радянсько-фінської війни у 1939 році, був Борис Аркадійович Рибкін, уродженець Катеринославської губернії (нині – Дніпропетровська область). За особистою вказівкою Сталіна він вів таємні переговори з представниками фінського уряду про мирне урегулювання назріваючого конфлікту між СРСР і Фінляндією.

Рибкін був легальним резидентом радянської зовнішньої розвідки у Хельсінкі. Спершу обіймав посаду консула, потім – другого секретаря повноважного представництва, а з квітня 1938 року – Тимчасового повіреного у справах СРСР у Фінляндії. Такий високий статус він отримав не випадково. Йому належало виконати особливу місію – провести надзвичайно важливі таємні переговори з керівництвом Фінляндії. Головною їх метою повинно було стати досягнення домовленостей про перенесення радянського кордону на Карельському перешийку подалі від Ленінграду в обмін на надання фінам навіть значно більшої за площею радянської території в іншому місці. На жаль, тоді досягти домовленостей не вдалося. Але провини резидента зовнішньої розвідки в цьому не було. Так склалася тогочасна політична ситуація. У той же час ця операція стала одним з перших прикладів участі розвідників у таємних переговорах на найвищому рівні.

Однією з найуспішніших радянських розвідниць, які напередодні і в роки Другої світової війни діли за кордоном як з нелегальних, так і з легальних позицій, була Єлизавета Юліївна Зарубіна. Вона народилася у селі Ржавенці Хотинського повіту Північної Буковини. У той час ці землі входили до складу Австро-Угорщини, пізніше відійшли до Румунії, а згодом стали невід’ємною частиною Чернівецької області України. Зарубіна мала низку якостей, які дозволяли їй результативно працювати у зовнішній розвідці: грамотна і освічена, приваблива і стильна, цікава співбесідниця, навчалася в університетах Європи, знала шість іноземних мов, уміла легко перевтілюватися і грати різні ролі, мала схильність до розумного ризику й авантюризму.

Це вона напередодні Другої світової війни упродовж деякого часу підтримувала у Німеччині агентурний зв’язок з гауптштурмфюрером Віллі Леманом (псевдонім “Брайтенбах”), одним із прототипів Штірліца з кінофільму “Сімнадцять миттєвостей весни”. Зі своїм чоловіком і партнером по розвідувальній роботі Василем Зарубіним, майбутнім генерал-майором і заступником керівника радянської зовнішньої розвідки, вони органічно доповнювали один одного.

Іншим цінним агентом, з ким зустрічалася Зарубіна, був “Вінтерфельд”. Спочатку він працював звичайним посильним у МЗС Німеччини, згодом доріс до співробітника, якому доручалося працювати з шифртелеграмами. Після від’їзду розвідників на батьківщину зв’язок з “Вінтерфельдом” підтримував інший співробітник резидентури. За цей час агент пройшов підготовку у школі штурмових загонів, одержав звання штурмфюрера, став поділяти погляди нацистів, про що відверто заявляв під час зустрічей. У зв’язку з цим контакти з ним були припинені. А невдовзі, перед початком Другої світової війни, з’явилася необхідність у поновленні зв’язків з колишньою агентурою, яка могла бути корисною для радянської розвідки. Тоді Єлизавету Зарубіну спеціально відрядили до Берліну під виглядом співробітниці радянського дипломатичного представництва. Їй вдалося побачитися з “Вінтерфельдом” 11 червня 1941 року на одній зі станцій метро. Наступна зустріч призначалася на 21 червня, але вона так і не відбулася, оскільки всі виходи з радянського посольства були перекриті гестапо.

Доля військових розвідників Другої світової війни Анатолія Гуревича, Семена Побережника і Яна Черняка, народжених в Україні, які упродовж тривалого часу виконували особливі завдання Головного розвідувального управління Генштабу Червоної армії у країнах Європи, багато в чому схожа між собою. Всі вони добували надзвичайно важливі відомості, які кардинальним чином впливали на хід воєнних дій.

Анатолій Гуревич, один з керівників розвідувальної мережі “Червона капела”, який народився у 1913 році у Харкові, мав оперативний псевдонім “Кент”. Ще у квітні 1939 року з паспортом мексиканського художника у кишені прибув до Бельгії у розпорядження резидента нелегальної розвідувальної резидентури радянської військової розвідки Леопольда Треппера. Ця нелегальна мережа, як і деякі інші в Європі, були створені на випадок розгортання війни проти Радянського Союзу. У цей час А. Гуревич за завданням Центру виїздить до Швейцарії для зв’язку з членами іншої радянської розвідувальної резидентури “Дора”, очолювану Шандором Радо, який повідомив “Кенту” важливу інформацію про підготовку Німеччини до нападу на Радянський Союз. Сам А. Гуревич ще в грудні 1940 року передав у Москву шифровку про план “Барбаросса”.

А вже після початку війни на нього чекає нове ризиковане доручення – виїхати до Берліну, зустрітися з радистом групи “Альта” К. Шульце, з членами груп А. Харнака (“Корсиканця”) і Х. Шульце-Бойзена (“Старшини”). А. Гуревич виконав і ці завдання. У цей період Центр вимагав регулярного надходження інформації, і агентурна мережа “Червона капела”, свідомо нехтуючи власною безпекою, майже щодня виходила в ефір з повідомленнями про плани гітлерівського командування, передислокацію дивізій, їхній склад, втрати Вермахту.

Семен Якович Побережник народився у селі Клишковці Хотинського повіту, що поблизу Чернівців, у звичайній українській селянській сім’ї. У 1937 році після початку громадянської війни в Іспанії він одним з перших записався до лав добровольців і став бійцем 12-ї Інтернаціонально бригади під командуванням генерала Лукача. Влітку того ж року року опинився у Севастополі, де упродовж півроку навчався у розвідувальній школі. Після цього під виглядом англійського інженера-електрика виїхав до Італії, де в районі портового міста Таранто створив резидентуру, спроможну висвітлювати дислокацію італійського військово-морського флоту.

В Італії він знаходився близько року, після чого повернувся у Севастополь, а згодом, перед самим початком Другої світової війни, з новим завданням його відправили у Болгарію під виглядом того самого англійця. Радянську розвідку цікавила інформація про те, чи використовує Німеччина болгарські порти у своїх цілях і чи піде болгарське керівництво на союз з Гітлером у випадку нападу на Радянський Союз. Інформація, яку надавав Побережник у цей період, ґрунтувалася на відомостях, почерпнутих безпосередньо з оточення болгарського царя Бориса ІІІ.

Інший чернівчанин, Ян Петрович Черняк, був сином чеського єврея і угорки. Агенти, яких він завербував ще у 1930 – 1940 роки, досить успішно працювали упродовж тривалого часу за кордоном. Навіть під час Другої світової війни жоден член створених ним нелегальних резидентур у Німеччині, Італії і деяких інших європейських країнах, не був розкритий гестапо. А вони, як свідчать оприлюднені матеріали, працювали на важливих посадах у вермахті, абвері, у тому ж гестапо і один навіть у ставці Гітлера. У воєнний і післявоєнний період двоє із його джерел інформації були удостоєні ордена Леніна, чотири – ордена Трудового Червоного Прапора, вісім – ордена Червоної Зірки, ще двоє – ордена “Знак Пошани”.

Одним із тих, хто ще задовго до початку Другої світової війни послідовно і цілеспрямовано на професійній основі готувався до ведення партизанської війни в глибокому тилу ворога, був Микола Архипович Прокоп’юк. Майбутній розвідник народився в селі Самчики Старо-Костянтинівського повіту Кам’янець-Подільської губернії (нині Хмельницька область). У 1940 році, вже після закінчення радянсько-фінської війни, його відрядили до Фінляндії помічником резидента під прикриттям посади співробітника торговельного представництва СРСР. Перед ним стояло завдання головну увагу зосередити на вивченні німецько-фінських стосунків і збиранні інформації про можливі плани залучення Фінляндії до участі у воєнних діях на боці Німеччини.

Прокоп’юку вдалося добути важливу оперативну інформацію про порушення фінською стороною укладеного мирного договору з СРСР, про перекидання німецьких військ на північ країни, таємні військові фінсько-німецькі переговори. У березні 1941 року від одного зі своїх агентів він одержав повідомлення про прибуття в район Петсамо німецьких дивізій, а ще через деякий час – про одержання резервістами військового обмундирування, що означало практично їх приведення в повну бойову готовність. У червні резидентурою було заздалегідь отримано інформацію про підписання угоди між Німеччиною і Фінляндією стосовно участі останньої у війні проти СРСР. А після початку воєнних дій усю радянську дипломатичну місію, у тому числі й Прокоп’юка, було депортовано.

З тавром “ворога народу”

У перші ж дні війни була створена Особлива група при НКВС СРСР для організації розвідувально-диверсійної роботи у тилу ворога. Її очолив Павло Судоплатов, який звернувся з клопотанням до наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії звільнити з в’язниць низку несправедливо засуджених розвідників. Серед тих, про кого він просив, була і киянка Раїса Соболь, заарештована за зв’язок з так званим “ворогом народу” і перебіжчиком, високопосадовим співробітником зовнішньої розвідки Олександром Орловим.

Вона вийшла на волю у серпні 1941 року. Спочатку її призначили оперуповноваженим особливого відділу Південно-Західного фронту, а у серпні 1942 року вона обійняла посаду інструктора з розвідки у штабі Північної групи партизанських загонів. На цій скромній посаді Раїса Соболь упродовж усіх воєнних років займалася підготовкою розвідників і радистів.

За клопотанням П. Судоплатова був звільнений з в’язниці й Іван Миколайович Камінський, уродженець села Корнін Сквирського повіту Київської губернії. У різні періоди своєї професійної кар’єри йому довелося бути резидентом легальної і нелегальної резидентур радянської розвідки у кількох європейських країнах. Причому спочатку він виконував ці завдання, перебуваючи на легальному становищі у Латвії, Італії і Фінляндії, а згодом став керівником нелегальних резидентур у Німеччині і Парижі.

У 1941 році його готували для десантування у тил ворога для створення розвідувальної резидентури в Житомирі. Одразу після приземлення І. Камінський потрапив у засідку. Як з’ясувалося пізніше, його виказав агент місцевого органу НКВС, який на той час був уже перевербований гестапо. Щоб не бути захопленим у полон, розвідник пустив собі кулю в скроню на явочній квартирі. Сталося це у 1944 році.

Леоніду Леонідовичу Ліницькому після повернення у 1938 році з Югославії, де він був керівником нелегальної резидентури у Белграді у 1930-ті роки, вдалося уникнути арешту і репресій, яким було піддано сотні колег по розвідувальній роботі за кордоном. Водночас новий удар долі спіткав його на рідній Харківщині. Він дізнався, що його матір було заарештовано і розстріляно у 1937 році як польську шпигунку.

З лав розвідки його звільнили. Упродовж кількох років він працював лікарем у другій Харківській міській лікарні. Тут його і застала війна. Після численних рапортів з проханням відправити його на фронт на нього звернули увагу і запропонували виконувати завдання в тилу ворога у складі однієї з розвідувально-диверсійних груп у Югославії, де широко розгорнувся партизанський рух. Розвідувальна робота Ліницького в Югославії тривала аж до визволення цієї країни і була високо оцінена керівництвом.

Незадовго до початку Другої світової війни був заарештований Сергій Тарасович Карін, уродженець села Високі Байраки на Єлизаветградщині (тепер Кіровоградська область). Його обвинувачували у так званій змові начальника ДПУ УРСР В. Балицького та створенні антирадянської націоналістичної організації. У Лефортово й Бутирках він провів 26 місяців. Звільнили його тільки 22 жовтня 1939 року. Справу припинили за відсутністю складу злочину. Багатомісячні знущання в СІЗО й захворювання на сухоти далися взнаки: довелося звільнятися зі служби за станом здоров’я. На початку Великої Вітчизняної війни С. Карін подав рапорт із проханням використати його оперативний досвід, і його ввели в групу підготовки партизансько-диверсійних заходів.

На передньому рубежі

Через масові репресії, які зачепили зовнішню розвідку напередодні війни, значна кількість розвідників невмотивовано і безпідставно була відкликана із-за кордону. Різноманітні перевірки, переатестації, так звані чистки, пошуки ворогів народу дезорганізували діяльність Іноземного відділу. Євгену Петровичу Міцкевичу, уродженцю Волинської губернії, вдалося уникнути арешту. Та все ж його відкликали зі США і, незважаючи на вже набутий ним досвід роботи в Німеччині, Італії, Англії, Китаї, знання кількох іноземних мов, у жовні 1939 року призначили заступником начальника Головного управління шосейного і дорожнього транспорту НКВС СРСР. На цій посаді він працював до початку війни.

У перші місяці війни Є. Міцкевич командував батальйоном спеціального призначення НКВС, згодом очолив один із відділів в управлінні, яке займалося зовнішньою розвідкою. На цій ділянці він займався організацією розвідувально-диверсійної роботи в тилу ворога. А в 1944 році був направлений до Італії для поновлення нелегальної резидентури. Там, у короткий проміжок часу, створив оперативну групу, від якої надходили важливі матеріали політичного і військово-технічного характеру.

У історію розвідки цього періоду вписав своє ім’я також Ігор Щорс – троюрідний брат легендарного кіногероя громадянської війни Миколи Щорса. Упродовж 1944 – 1945 років він брав участь у розробці і проведенні масштабних стратегічних радіоігор з німецькою розвідкою “Монастир” і “Березино”, у результаті яких вдалося ввести в оману супротивника і нейтралізувати значну кількість ворожої агентури.

Безпосередню участь у здійсненні цих класичних операцій брав і одесит Михайло Маклярський. У червні 1941 року його призначають начальником відділення Особливої групи при наркомі внутрішніх справ. Він опікується мобілізацією агентури для протидії диверсіям гітлерівців у Москві і підготовкою московського підпілля до можливої дії в умовах окупації столиці. З 1942 року він – начальник 3 відділу 4 Управління НКВС. На цій посаді керував роботою розвідувально-диверсійних груп, які діяли на території окупованої Білорусії, брав участь у розробці операцій з ліквідації білоруського гауляйтера Вільгельма Кубе. Тоді довелося зробити з півдюжини спроб, перш ніж вдалося за допомогою міни з годинниковим механізмом покінчити з катом білоруського народу.

Та найуспішнішими були операції “Монастир” та “Березино”, до розробки яких доклав руку М. Маклярський. Спершу метою операції “Монастир” малося проникнення в агентурну мережу абвера, що діяла на території Радянського Союзу. Однак згодом затіяна радіогра фактично переросла в протиборство між радянськими і гітлерівськими спецслужбами. Активне використовувати цих радіоігор з німецькою розвідкою сприяло успішному проведенню наступальних операцій радянських військ.

Серед жінок-розвідниць цього періоду унікальну, сповнену численних пригод і драматичних епізодів біографію має уродженка Херсонщини Марія Фортус, яка ще раніше виконувала розвідувальні завдання у загонах Махна і в охопленій полум’ям війни республіканській Іспанії. А під час Великої Вітчизняної війни була начальником штабу авіаполку під командуванням Марини Раскової, знаходилася у партизанському загоні Дмитра Медведєва, де протягом деякого часу діяла спільно з радянським розвідником Миколою Кузнєцовим. У складі розвідвідділу 3-го Українського фронту готувала розвідувальні групи для засилання у глибокий тил противника, сама неодноразово десантувалася на територію Румунії та Угорщини зі спеціальними завданнями, за що була нагороджена п’ятьма бойовими орденами.

Свій особливий слід в історії зовнішньої розвідки періоду Другої світової війни залишив уродженець Бердянська Володимир Вертипорох. У перші дні війни  його, як і багатьох інших колег, зараховують до складу Особливої групи при народному комісарові внутрішніх справ, що займалася формуванням розвідувально-диверсійних загонів у тилу німецько-фашистських військ. Далі – відрядження до Гомеля, згодом – до Києва. Тут він бере участь у підготовці розвідувальних резидентур на період окупації і направленні у тил ворога агентури з розвідувальними завданнями.

Наступний період його діяльності пов’язаний з розробкою планів оперативних заходів, пов’язаних із введенням на територію Ірану радянських військ. Набуті знання оперативної обстановки в цьому регіоні, національних особливостей, культури і звичаїв іранців сприяли тому, що у 1942 році його призначили резидентом радянської зовнішньої розвідки в Мешхеді. Під час роботи Тегеранської конференції керівників трьох союзних держав у листопаді – грудні 1943 року резидент розвідки також залучався до участі в заходах із гарантування безпеки її учасників. Набутий досвід добре слугував йому в подальшому під час роботи в центральному апараті розвідки, де він також мав безпосереднє відношення до роботи на близькосхідному напрямку.

З особливими завданнями в тилу ворога

З перших днів війни перед розвідкою постало завдання невідкладно сформувати з кадрових співробітників спеціальні групи і резидентури для ведення розвідувально-диверсійної діяльності на окупованій території. В окупованому Києві нелегальною резидентурою керував Іван Кудря, уродженець Київщини. Він виступав у ролі викладача української мови і літератури, а проживав під виглядом сина священика з села Мерефа, що на Харківщині, розстріляного радянською владою.

Кудря зосередив зусилля на створенні бойових груп з числа підпільників і організації диверсій – на залізниці та в місцях зібрань гітлерівських солдатів та офіцерів. Крім цього, вдалося налагодити випуск листівок зі зведеннями радянського Інформбюро. Та найважливішою була інформація про розгортання в Києві розвідувального пункту абвера. Всього за весь час окупації вдалося зібрати відомості на 87 гітлерівських агентів. Але передати ці матеріали у Центр Кудря не встиг. Влітку 1942 року він був заарештований і згодом розстріляний фашистами. Лише після звільнення Києва співробітникам контррозвідки за цими даними вдалося розшукати і затримати багатьох агентів абверу, закинутих у тил радянської території.

У Миколаєві до складу розвідувально-диверсійної резидентури, яка діяла під керівництвом кадрового співробітника радянської зовнішньої розвідки Віктора Лягіна, уродженця Орловської губернії, входило чимало місцевих партизан, підпільників і розвідників. Вони брали участь у збиранні інформації про дислокацію гітлерівських військових частин у Миколаєві, розвідувальних і контррозвідувальних органів, плани окупаційної влади, ремонт кораблів на суднобудівних заводах. Одержані відомості спочатку передавалися по рації у Центр, доки не закінчилося живлення. Після цього основну увагу підпільники вирішили зосередити на диверсіях.

Ключова роль у цьому відігравав волинянин Олександр Сидорчук. З урахуванням того, що він раніше служив на флоті, його включили до складу розвідувально-диверсійної групи “Маршрутники”, яка мала діяти у Миколаєві після його окупації гітлерівцями. Він обрав собі оперативний псевдонім “Моряк”. Одним із головних об’єктів його спрямувань став аеродром, де в ангарах і на відкритих майданчиках базувалося багато німецьких літаків, розміщувалися ремонтні майстерні, склади з різним обладнанням і пальним. Це була своєрідна потужна авіаційна база, на якій ремонтували старі і складали нові літаки. У результаті здійснення серії потужних вибухів і пожежі усе це було знищено. Загалом гітлерівці втратили 27 літаків, стільки ж запасних авіаційних двигунів, бензосховище з пальним, два склади з обладнанням і запчастинами, авіамайстерні. За масштабністю одночасно заподіяних ворогу збитків ця операція увійшла в історію Другої світової війни.

Уже на початку війни перед керівництвом радянської зовнішньої розвідки гостро постало питання про пошук кандидатів з досконалим знанням німецької мови для використання у розвідувальній діяльності на окупованій території. Тоді й згадали про етнічних німців, яких з початком бойових дій масово виселяли у віддалені райони Радянського Союзу, побоюючись, щоб вони не стали на бік загарбників. З часом на переселенців почали дивитися по-іншому, вже не вбачаючи у кожному з них потенційного зрадника. Більше того, декого після додаткового вивчення стали залучати до особливо таємної і відповідальної роботи у розвідці.

Серед тих, хто потрапив у поле зору представників розвідки, був і уродженець Одеси Микола Артурович Гефт. Його мама була корінною одеситкою з діда-прадіда, а батько Артур Готлібович – німцем за походженням. На Миколу Гефта звернули увагу представники органів державної безпеки у Казахстані, де він перебував на поселенні, але не як на невдоволеного радянською владою, а як на патріота, і вирішили залучити до розвідувальної роботи.

Після закінчення розвідшколи його направили до окупованої Одеси, де він очолив одну з розвідувальних груп. Він зумів влаштуватися інженером будівельної організації, що наглядала за ремонтом і будівництвом кораблів для німецького військового флоту на колишньому заводі імені А. Марті. Спочатку він підібрав собі надійних помічників, лави яких незабаром поповнив посланець Центру Валер’ян Еріхович Бурзі, уродженець Херсону, також німець за походженням.

Після зустрічі в Одесі вони домовилися так: Гефт вестиме й далі підпільну роботу на заводі, а Бурзі працюватиме серед мешканців міста –збиратиме розвідувальну інформацію військового, політичного й економічного характеру, виявлятиме агентуру гестапо і румунської сигуранци. Спільними зусиллями їм вдалося організувати низку вибухів і аварій на гітлерівських бойових і допоміжних кораблях.

Розвідники за допомогою місцевих жителів також добували відомості про розташування військових частин, місцезнаходження складів зброї, боєприпасів та продовольства, берегову та протиповітряну оборону міста, пересування військ, а також про міську адміністрацію та агентуру ворога. Ця інформація регулярно надходила до катакомб. Там її опрацьовували члени загону під командуванням капітана держбезпеки Володимира Молодцова – співробітника зовнішньої розвідки, народженого у Тамбовській губернії, який у підпіллі був відомий як Бадаєв Павло Володимирович. Протягом трьох місяців 1941 року загін провів шість бойових операцій. Крім цього, з жовтня 1941 по червень 1942 року бадаєвці та інші загони відволікали на себе близько 16 тисяч ворожих солдат.

З наближенням радянських військ розвідники прийняли рішення саботувати евакуацію заводу. Завдяки спільним зусиллям вдалося врятувати робітників і фахівців від примусового вивезення до фашистської Німеччини і не дозволити висадити в повітря бодай головні цехи.

Дещо в тіні слави загальновідомого радянського розвідника росіянина Миколи Кузнєцова опинився його бойовий соратник по партизанському загону “Переможці” рівненчанин Микола Струтинський, хоч його бойові заслуги досить значні. Він діяв на Рівненщині як розвідник і як організатор розвідгруп, здійснював зв’язок загону “Переможці” з підпіллям, забезпечував партизан зразками різноманітних гітлерівських документів, виїздив з Кузнєцовим на бойові завдання в якості водія та з функціями забезпечення прикриття.

Одним з найвизначніших розвідників періоду Другої світової війни був харків’янин Олександр Святогоров. Йому присвячені книги “Подвійна пастка”, “Його звали Зорич”, “Фронт в тилу вермахту”, “Смерть і життя поряд” та інші. Він став одним з прототипів героя-розвідника Олександра Бєлова – Йогана Вайса з кінофільму “Щит і меч”.

22 червня 1941 року застало його в Запоріжжі. Напередодні окупації міста фашистами Святогорова ввели до складу спеціальної групи, що мала вивести з ладу електростанцію, телефонну станцію та телеграф. Потім він був включений до складу оперативної групи при Першому Управлінні НКВС УРСР, яка готувала агентуру, що мала залишатися на окупованій території з диверсійними та розвідувальними завданнями, а також забезпечувла виведення цієї агентури за лінію фронту. Перед захопленням гітлерівцями Харкова йому доручили здійснити підготовчу роботу для організації диверсій. Зокрема, у будинку, де поселився комендант міста фон Браун, заздалегідь було встановлено два вибухових пристрої. Причому один із них за новітньою розробкою легендарного мінера Іллі Старинова. У той момент, коли у коменданта зібралися на нараду вищі офіцери вермахту, радіокеровану міну підірвали. Під уламками були поховані близько двох десятків високопосадових гітлерівців. Згодом О.Святогоров став учасником розвідувально-диверсійних груп, які на завершальному етапі війни діяли проти фашистів на землях Польщі й Чехословаччини.

Ще більше написано про майора “Вихора” – Героя України Євгена Березняка. У перші місяці війни він займався підпільною роботою на рідній Дніпропетровщині. Після звільнення цих місць Березняка направили до спецшколи Головного розвідувального управління Генштабу Червоної армії, а звідти – на територію Польщі. Євген Березняк, він же капітан Михайлов, він же “Голос”, мав виконати важливе завдання розвідувального відділу 1-го Українського фронту з проникнення в глибокий тил ворога і здійснення розвідки оборонних укріплень на берегах Вісли і в районі Кракова. Завдяки рішучим діям очолюваної ним бойової групи військової розвідки “Голос” вдалося врятувати від знищення замінований гітлерівцями стародавній Краків.

У цілому внесок розвідників, народжених в Україні, в добування інформації про підготовку Гітлера до війни і в загальну перемогу у Другій світовій війні важко виміряти якимось цифрами, кількістю одержаних цінних матеріалів, проведених операцій чи диверсійних актів, здійснених подвигів. І яким мірилом це можна оцінити?! Та й чи варто це робити, виділяти когось, виокремлювати із широкого загалу відомих і безіменних героїв, для яких понад усе було почуття патріотизму, військового обов’язку, прагнення захистити рідну землю. Але пам’ятати і шанувати своїх героїв має кожна нація і держава.

 

Олександр Скрипник,

червень 2014 року