ЗМІ про нас

День воєнної розвідки в Україні відзначається щороку 7 вересня. В цей день в 1992 році президент підписав указ про створення управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України. Про діяльність розвідки відомо не багато. Але це не свідчить про те, що її немає, або вона не працює. Скритність та секретність, така специфіка роботи справжньої розвідки.

Напередодні професійного свята військового розвідника, Укрінформ зустрівся з її першим керівником Олександром Скіпальським, якого вважають батьком української воєнної розвідки. Він люб'язно погодився розповісти як народжувалась українська розвідка в погонах, чим вона займається і чому Росія до останнього часу офіційно ніколи не визнавалась потенційним ворогом України.

– У мене зберігся історичний документ, доповідна записка, яку я писав вищому військово-політичному керівництву України ще у 1992 році, про необхідність зміцнення військових угрупувань і загрозу проявів сепаратизму на Донбасі. Це я кажу до того, що інформація і оцінка така була. Вона не була визначальною, тому що я не думаю, що цю інформацію Марчук в подальшому доповідав на РНБО і президенту. Але загрозу з боку тих регіонів і з боку Росії ми постійно відчували. Я завжди казав, що Чорноморський флот і його утримання Росією в Криму – це уздечка на шию українського коня.

– Тобто, про загрозу з боку Росії було відомо ще в 1992 році? І Ви про це доповідали вищому військово-політичному керівництву України?

– Так, і цей документ в мене є.

– А на основі чого ви прийшли до такого висновку. І чому про це ні слова не було сказано у воєнній доктрині України за всі часи незалежності, а лише нещодавно у ній з’явилось таке формулювання, вже після військової агресії Росії?

– У воєнній доктрині не було. Але я можу вам офіційно стверджувати, коли я був начальником військової розвідки до 1997 року, то в певних робочих документах Міністерства оборони, я не буду називати їхньої форми, я ніколи не ставив підпис, поки в них на першому місці не стояла загроза з боку Росії. Інша справа, що це не всім подобалось. Мої наступники і деякі колеги робили заяви майже протилежні. Обнімаючись з росіянами, вони навіть заявляли, що не знають, чи російські, чи українські вони офіцери і генерали. Такі люди були і серед керівників українських спецслужб.

– І хто ці невизначені «патріоти»?

– Поки я не хочу озвучувати це на аудиторію. Я цим людям казав про те, наскільки така поведінка шкодить Україні, наскільки вони своєю роздвоєністю сприяли агресії Росії.

ЗАРОДЖЕННЯ ВОЄННОЇ РОЗВІДКИ

– Олександре Олександровичу, давайте повернемось на початок 90-х років. Пригадайте, як формувалась воєнна розвідка в Україні? З чого все починалось, і як пройшло відділення від радянської системи?

– Коли в 1991 році був утворений Головний штаб Міністерства оборони, я був серед тих 30 чоловік, які входили у той час до оперативної групи створення Збройних Сил України. Я тоді обіймав посаду виконуючого обов’язки начальника управління воєнної контррозвідки Служби безпеки України. Оскільки воєнна контррозвідка у своїй роботі базується на військових формуваннях, то я володів ситуацією, яка там склалася.

Начальником Головного штабу, який потім перейменували в Генеральний, був генерал Живиця. Він приїхав з Москви, і, при формуванні структури Головного штабу Збройних Сил України його диспозиція була така, що «ми не будемо тут розгортати частини розвідки. Нам все це в рамках співдружності буде надавати російське ГРУ». Безумовно, що міністра оборони Костянтина Морозова ця позиція не влаштовувала. Він запропонував мені на цей період відкомандируватись сюди і допомогти йому створювати воєнну розвідку. Для мене це був непростий вибір. Я все життя працював в системі КДБ. Але для мене прикладом була ситуація в Радянському союзі. Після звільнення керівника ГРУ Сєрова, на цю посаду рішенням політбюро було призначено заступника голови КДБ генерала Івашутіна. Саме він створив нинішню систему «монстра» ГРУ.

Я закінчував вищу школу КДБ і це все знав в теорії. Я погодився, і оцінюючи з позиції сьогоднішнього дня, скажу що це був правильний вибір Морозова і Кравчука про призначення на посаду керівника воєнної розвідки людину з органів, із СБУ. По-перше, в Міноборони України, яке тільки створювалося, офіцери приїздили з усіх куточків Радянського союзу. В тому числі там були і члени військового штабу ГКЧП, які повтікали з Москви, щоб сховатися від Єльцина. А, по-друге, методика жорсткого управління в Міноборони, вона не дозволила б офіцеру, вихідцю із того середовища, здолати всі бюрократичні перешкоди.

В ті часи ми повернули в Україну більше 400 офіцерів-професіоналів – розвідників, не тільки українців за національністю, а й громадян України, чиї батьки тут проживали. Серед них були люди, які виділялися своєю активністю і розумінням проблеми. Одним з таких офіцерів був полковник Сергій Горбатовський. Він очолював центр агентурної розвідки в Закавказзі, приймав участь у всіх гострих подіях, які там відбувалися.

В результаті мене було призначено начальником головного управління розвідки Міноборони, а Горбатовський став моїм першим заступником. Він дуже активно почав проводити роботу по утворенню воєнної розвідки в Україні. Вже тоді ми розуміли, яким буде ставлення Росії до України. Будучи вихідцями з тієї радянської школи, ми знали почерк росіян, знали, як вони обнімались із так званими партнерами по Варшавському договору, а в реалії Москва їх контролювала і проводила проти них відповідну роботу. Безумовно, ми розуміли, що нічого нового Росія не вигадає і так само буде ставитися і до України, і тому вже настороженість у нас була.

– У Генштабі вже було управління розвідки, навіщо створювати ще одну воєнну розвідку в структурі Міноборони?

– Чому ми погодились на такий варіант? Так зване управління розвідки в Генеральному штабі Збройних Сил України тримали без розвиненої інфраструктури, сподіваючись, що Росія допоможе. Ми ж вирішили створити абсолютно окрему структуру з нуля – стратегічну розвідку. Ми не брали на себе відповідальність по реорганізації тактичного рівня розвідки. Ним займалось управління в Генштабі. Стратегічна розвідка – це розвідка на роки, на перспективу. Вона відмінна від розвідки тактичної, і в основі своїй вона добувала дуже серйозну інформацію пов’язану з країнами, які становлять загрозу, або представляють інтерес для України у сфері оборони і військової політики. Наша ідея знайшла повну підтримку, за що ми вдячні Морозову. А найголовніше нас підтримав президент Кравчук.

Ми взялись саме за розбудову стратегічної гілки. Це міжнародні зв’язки, це військовий апарат, підготовка кадрів, створення факультету, підбір офіцерів, закладали основу оперативної роботи. І саме головне базу: ми будували своє управління не посилаючись на допомогу Росії.

Ланка тактичного рівня працює з військами. Наприклад, розвідувальна рота окремої бригади. Вона військовому стратегічному управлінню не підпорядковується, а підпорядковується управлінню в Генштабі. При Януковичу її недооцінили. Перетворили в кадровий склад. Наприклад, на папері є рота, а в реальності є тільки старшина цієї роти. Ось такими нас застала війна в Криму і на Донбасі.

ПРОЦЕС РУЙНАЦІЇ 

– Тобто смертельний удар по розвідці був завданий режимом Януковича?

– Продаж військової техніки і грабіж України почався десь наприкінці 1993 на початку 1994 року. Я, будучи начальником головного управління, виказував своє невдоволення, доповідаючи і міністру Шмарову і секретарю Ради безпеки Горбуліну про неузгодженість дій відносно продажу полка розвідувальної авіації в Лиманському. Його продали, не запитавши мене, я тоді був у відрядженні. І там немає мого підпису, підпису розвідки, що вона погоджується, що ця військова частина не потрібна для Збройних Сил. Потім передача військового компоненту тих залишків космічних структур із загальної Радянської системи в Мукачеві і Криму в цивільне управління. Але ж космос, це в першу чергу розвідка.

Їх потрібно було переформатувати і використовувати в інтересах Міністерства оборони. Але Шмаров, тому що саме при ньому, при людині цивільній, яка не розумілась багато на чому у військових справах, все це було віддано і почався процес руйнації. При ньому почався також розпродаж запасів і неповернення коштів назад в Міноборони на модифікацію і на забезпечення офіцерів житлом.

– А куди пішли ці кошти?

– Щось пішло в державний бюджет, але все, що ми зберегли у перші роки, вони перетворили у свою вотчину і почали торгувати з великими дисконтами особисто для своїх комерційних структур і для себе.

ЩО ЗМІНИЛОСЯ ЗА 23 РОКИ?

– Порівняйте воєнну розвідку тих часів із нинішньою?

– Ви мені задаєте питання не зовсім коректне: як людині зацікавленій давати оцінку. Я багато років працюю, як громадський активіст і в політиці. Тому я переступлю через цю корпоративну незручність відносно своїх колег, і не торкаючись прізвищ (я їх не буду називати), скажу що, безумовно, тут немає вини керівництва безпосередньо структури. Ви знаєте мені було простіше. Я, зрозумівши наскільки складно було утворювати розвідку, можу тільки по собі привести, який був величезний спротив і від кого.

Воєнна розвідка, вона ж також контролює озброєння, але тільки в середині країни, хоча так само повинна була б супроводжувати її і за кордон. Не СБУ повинна була торгувати зброєю, а військова розвідка контролювати. Ми б дозовано дивились, куди ця зброя іде. Може, вона пройде через різні країни і повернеться до тієї країни, яка стане агресором. І вийде, що ми самі свого ворога озброюємо. Але оскільки тут була матеріальна цінність для влади, в мене є документи, де я писав, що представника головного управління розвідки обов'язково потрібно включити в склад експертної групи при Кабінеті міністрів, щоб ми хоч знали. І Шмаров тоді пише, що це недоцільно, мовляв у нас там є представник штабу озброєння. Це все був результат домовленостей, щоб не дати можливості воєнній розвідці, в тому числі Скіпальському, щось контролювати і володіти зайвою інформацією.

Для того, щоб мене контролювати, СБУ заводить на мене оперативно-розшукову справу. Це був 1993 рік.

– Керівництво СБУ вам не довіряло чи перевіряло?

– Я не знаю, вони довіряли чи перевіряли – це їхня справа. Я вам кажу, що була заведена контррозвідувальна справа. Мені було присвоєно псевдонім по справі – «Маршал». Так що я єдиний маршал в Україні, маршалів більше немає. Це робилось для того, щоб мене можна було контролювати, мої телефонні розмови. І вже з позиції сьогоднішнього дня я переконаний, що все це робилося для того, щоб знати мої наміри відносно торгівлі зброєю, адже там йшлося про мільйонні прибутки.

Безумовно, ця інформація мені стала відома, я доповів президенту. І, за збігом обставин, один із заступників СБУ був звільнений. В тому числі і у зв’язку із цим. Його безумовно підставили. Він всередині відмовлявся підписувати деякі документи, які торкалися військової тематики, бо бачив, що це. І на нещастя якраз йому і доповідали про наявність такої справи на мене.

– Невже в середині спецслужб досі триває корпоративна війна?

– Звичайно. Я вам зараз першому кажу, що писатиму мемуари, де я про все це згадаю. Що найбільшою перешкодою в розбудові воєнної розвідки були бюрократично-гальмівні процеси з боку Служби безпеки України, вихідцем якої я є. Але розумієте, своя структура безпеки, яка повинна була сприяти розбудові, допомагати, вона навпаки перешкоджала всіляко в надані прав і можливостей. Особливо це стосується ведення оперативно-розшукової діяльності. Ви уявляєте воєнну розвідку, яка не має права вести оперативно-розшукову діяльність? І керівництво СБУ не стидалось писати такі документи, що вони проти цього. Це добре, що я знав все з середини, добре що в мене залишились зв’язки і відчував звідки вітер віє і мені все-таки вдавалось організовувати роботу воєнної розвідки.

– Отже ви переконані, що те, що сталось в Криму і зараз відбувається на сході України, це не вина воєнної розвідки, як структури, яка мала би це попередити чи передбачити?

– Абсолютно. Це не вина безпосередньо воєнної розвідки. Тим більше, наскільки я знаю із розмови з керівництвом воєнної розвідки, така інформація про загрозу і розвиток таких подій була, і її доповідали Януковичу. І якщо ви уважно слідкує за військовою тематикою, то колишній начальник Генерального штабу Замана сказав в одному з інтерв’ю, що інформація з розвідки була в нас. І він, повернувшись із Криму, зайшов до виконуючого обов’язки президента України Турчинова і, маючи інформацію і реальні сили в Криму, які були готові, запропонував жорстко розправитися з тими першими кучками «зелених чоловічків». На що Турчинов йому заявив, що «нам західні партнери не рекомендують цього робити».

Я багато років казав, що ми дочекаємось, особливо, коли відбувались події в Чечні... Уже тоді не тільки я, а і аналітики з якими я працював, (це 94-й рік), стверджували, що розібравшись з Чечнею, розібравшись на Кавказі, Росія обов’язково піде на Україну.

– На чому були основані Ваші припущення?

– А тому, що механізм такий. Якщо крокодил приречений їсти і хапати живу істоту, то він траву не буде їсти. Він вмре, але не їстиме її. Так от агресивна російська машина, яка, починаючи ще з часів Івана Грозного, спаливши Казань і знищивши корінне населення Сибіру і так далі, – це військова машина, її дуже складно зупинити.

– Але після Чечні, як ми пам’ятаємо, у 2008 році під удар потрапила Грузія?

– Була Грузія. Після Грузії взагалі треба було готуватись до війни. Бо на черзі вже стояла Україна. І ми сьогодні не до кінця міняємо те, що потрібно.

– Чому? Ось нещодавно було оприлюднено, що у воєнній доктрині України нарешті конкретно прописано, що зовнішнім ворогом є Росія...

– Я не поділяю цього. Я вважаю, що подібна трактовка мусить бути не стільки публічною, скільки реальною. Сьогодні про це можна говорити, тому що абсолютно Росія відкрила реальну агресію відносно нас. І багато чого маскується під так звану гібридну війну. Ви й самі це чудово знаєте. А зараз побачите, що Путін готується до виступу в Організації Об’єднаних Націй. Головним стрижнем його доповіді буде те, що в Україні іде громадянська війна.

ПУТІН І ЙОГО ДОПОВІДЬ

– До речі, на Вашу думку, нещодавні події під Верховною Радою це збіг обставин, чи чітко спланована спецоперація?

– Це підготовка до виступу Путіна в ООН.

– Тобто це справа рук Росії?

– Ну безумовно! Він буде стверджувати, що Росія тут ні при чому, що російських військ тут немає, а в Україні іде громадянська війна. Це вже всім відомо, що вони лукавлять в Луганську і Донецьку. Але їм цього замало. І раптом в Києві елементи громадянського протистояння. Чому вони зараз ставлять питання про закриття, про засудження партії «Свобода» і так далі? Якщо ми зараз будемо це робити, ми будемо лити воду на його млин. Все це антураж для аргументації Путіна перед світовою спільнотою, що в Україні іде громадянська війна. І якщо наші горе політики цього не зрозуміють і будуть продовжувати далі це партійне внутрішнє протистояння, то ми підіграємо Путіну. І дуже багато членів ООН потім скажуть, що, мовляв, в Україні, виявляється, дійсно іде громадянська війна на зразок подій в Сирії. І це робиться для того, щоб Росія мала можливість сказати: «що ви на нас санкції накладаєте, гляньте на них. Вони самі, ми тут ні при чому». Ось для чого відбулася ця провокація біля Верховної Ради.

Росія нав'язала і Європі, і нашому керівництву фальшиву тезу про загрозу з боку націоналістичного руху в Україні. Таким чином вона виконує два своїх стратегічних завдання. Навіть вся ця ситуація на Донбасі, вона є не такою страшно важливою для Росії, ніж ті два напрямки, які я назву. На сході реалізується операція примусу України до виконання цих двох завдань.

Перше – це зробити все, щоб показати всьому світу, що українці не є державотворчою нацією, що ми не можемо побудувати державу. Це вже було на початку минулого сторіччя, коли підписувався Ризький договір. Почитайте Липинського та інших істориків, чому нас не підтримали тоді, як незалежну державу, звинувативши нас, що в нас не виходить державу побудувати. Сюди ж включається економічний колапс, колапс банківської системи, тобто руйнівний процес.

І друге – вбити національну ідею об'єднуючу, одягнувши її в мундири фашизму, нацизму, кого завгодно. Вони вбивають ці дві фундаментальні цінності, на яких базується кожна держава: національна ідея і досконалість державного механізму.

Так от щодо національної ідеї. Я думаю, що багатьом і в тому числі і в оточені президента, людям, які ніколи природно не сповідували українську національну ідею, дуже легко попастися на їхню вудочку. І очима російських інтересів дивитись на мене, на українця, який кричить: «Я люблю свою Україну!», і звинуватити, що моя любов – фашизм. От в цьому була помилка страшенна Януковича. А спочатку Кучма коливався: «Скажіть, яку Україну ви хочете?». Це десь 97-98 рік був. Це абсолютно не міг зрозуміти Янукович по своїй природі, по природному відбору генетичному. І сьогодні багато хто в оточені президента цієї сутності не розуміє. Це наша біда. Вони бояться всього того українського, що для нас є сутністю, як для кожної нації. Бо в них це місце було зайнято їхнім попереднім генетичним корінням. Це простий, але дуже важливий нюанс, який в нас ніхто не оцінює і не обговорює. Мовляв, незручно. Але це в собі несе величезну загрозу.

Я задоволений, що президент зрозумів і не став проводити дальше політику руйнації добровольчого руху. Це ж якщо вибити цю енергію волонтерського добровольчого руху, який зупинив загрозу, тоді все – іди і бери. Не можна цього робити. Я не ідеалізую «Свободу». Але не «Свобода» гранату кидала, а співробітник МВС. Нехай МВС відповість, як в його лавах опинилась людина з посвідченням. Це юридичний факт. Тоді чому ми перекладаємо це все на «Свободу»? Не беріть – ви взяли, тому несіть відповідальність. Тому тут є один рецепт, і я був би радий, як би ви написали це. Не підігравати Росії! Безумовно треба притягнути відповідальних – спокійно, без апломбу, без істерики. Реально розібратися, хто виконавці. Тому що, я не виключаю, бо я маю сам оперативні дані, що окремі співробітники ФСБ, ГРУ тут вільно роз’їжджають по фальшивих українських документах, представляючись тут бізнесменами, і так далі. У нас дуже слабенький ще контррозвідувальний режим, не відловлює їх тут. Вони абсолютно спокійно себе почувають. І в якості прикладу скажу, що представники так званої проросійської організації «казачої» на Оболоні вибухівку підривали. Це добре, що їх затримали. Це перше затримання, де спрацювала успішно СБУ. А скільки таких організацій в Україні? Більше 50 проросійських організацій. Керівник однієї з таких організації живе на Банковій і спостерігає через вікно, що там відбувається за загорожею у Президента.

ЗМІНИ ДО КОНСТИТУЦІЇ

– Зараз основна увага українського суспільства прикута до змін до Конституції України в так званій частині щодо децентралізації. Як вони вплинуть на безпекову ситуацію в Україні? Їх прийняття покращить обороноздатність держави або ж навпаки країна стане слабкішою в протистоянні з російською агресією? До речі, знаковим є те, що «Опозиційний блок» повністю підтримав ці зміни?

– Безумовно, не ми з вами придумали таке правило, що, оцінюючи те що відбувається, завжди спитай: кому це вигідно. І якщо «Опозиційному блоку» не тільки носію, а і виконавцю російських намірів, це одностайно вигідно, то елемент загрози існує.

Не можна приймати такі рішення, в тому числі і оці зміни по формуванню територіальних громад. Ця все робота важлива, але я би її робив частинами. Ніхто ж не заважає передати повноваження по наповненню і розпорядженню з бюджетом просто так, в якості експерименту, хоча б двом-трьом областям.

– Це можна зробити без внесення змін до Конституції?

–Так. Передайте, подивіться, як воно запрацює. А та ситуація, в якій нині опинилася влада, є дуже складною. Не можна їй сьогодні позаздрити. Але єдине, що мені хотілося б порадити, як людині старшій за віком за них: дуже обережно все робити. Не розвалюйте хату, не побудувавши нової.

Мені не сподобалася атмосфера прийняття тих змін до Конституції у Верховній Раді. Поведінка Гройсмана нічим майже не відрізнялась по формі від поведінки Калетника. Не розумію, навіщо вони створюють таку картинку, яку самі ж стільки разів засуджували. Ну уникніть цього! Закрийте засідання, зробіть перерву, не робіть цього. Але маємо те, що маємо.

Щодо моєї позиції, мій підпис стоїть під зверненням групи інтелігенції до Президента, про недоцільність таких змін в період війни.

ІДЕОЛОГІЯ І ПРОФЕСІОНАЛІЗМ

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що на Донбасі відбувається протистояння між спецслужбами і розвідками. Яким чином можемо перемогти в ньому?

– Розвідки і спецслужби сильні тоді, коли їхня націленість – це не прислуговування комусь, навіть президенту і його особистим інтересам, а це служіння народу, безпеці, захисту національних інтересів від будь-яких проявів. І безумовно – спільною координацією під керівництвом президента у сфері національної безпеки.

Бо в нас підбір кадрів відбувався не за професійними якостями тих людей, які незламно будуть стояти на сторожі національних інтересів і безпеки. А президенти і інші підбирають собі ті кадри, які зручні їм і особливо зручні у виконанні особистих доручень. Мені доводилось бачити, як прибігали родичі наших президенті до голів служби і після цього збирались наради і розчищалась дорога для бізнесу цих родинних зв’язків. Це не служіння державі.

– В чому наша воєнна розвідка зараз програє розвідці агресора? І що необхідно зробити аби виправити цю ситуацію на свою користь?

– Ми програємо в ідеологічній підготовці. У їхніх офіцерів готовність захищати Росію і розширювати російську територію, це подвиг. У нас, я по собі вам скажу, на жаль, такого патріотизму і любові до України не було. А по-друге, у багатьох формується думка: яка влада – така і Україна. Тому, якщо ми хочемо мати сильних співробітників, сильну розвідку, то керівництво держави повинно усвідомити, що піар і маніпуляції свідомістю для професіонала не підходять. Потрібно бути відкритим, прозорим, чесним і тоді українські офіцери і спецслужби будуть ставати сильнішими. Це те, що стосується ідеології.

Професіоналізм. Обов’язково професіоналізм – це мужність, це гнучкість у виборі форми боротьби і так далі.

І ще одне, терміново треба зробити гнучку систему забезпечення розвідувальних структур необхідною технікою. Перейти на рейки невеличких приватних фірм. Зробити це все, як робиться в Ізраїлі, Європі. Не заскорузлу систему «Укроборонпрому», в якій весь прибуток кудись дівається.

-Чи достатньо керівництво країни зараз приділяє уваги воєнній розвідці?

– Безумовно, що перепризначення, зміна певних команд - воно завжди впливає. Наскільки я знаю, був дуже слабкий потенціал сил спеціального призначення. Дуже слабке кадрове забезпечення воєнної розвідки в структурах штатних військових частин. Не зуміла військова розвідка і напевно не ставила питання перед керівництвом і Міністерства оборони, і держави, про розвідувальне забезпечення добровольчих батальйонів. Якби я був начальником розвідки, то я би використав цей ресурс. І безумовно, щоб у складі кожного батальйону по домовленості з командуванням батальйону було 2-3 професійні розвідувальні групи, навіть з офіцерів запасу. Цього не було зроблено. Але це не вина розвідки. І ви ж бачите, що навіть координаційного центру, який би генерував правильні ідеї для діяльності розвідки, за півтора року немає.

Я вважаю хорошим кроком призначення начальником головного управління розвідки генерала Кондратюка, який себе позитивно зарекомендував на посаді начальника контррозвідки СБУ, де набрався досвіду ведення воєнних дій та роботи в умовах війни. Він набагато ширше зрозуміє ситуацію, що відбувається, і тому його президент призначив начальником головного управління буквально кілька місяців тому.

Мені подобається, що президент приділяє зараз достатньо уваги воєнній розвідці. Приємно також, що Порошенко особисто прибув на призначення Кондратюка і поставив йому завдання. Це для начальника головного управління розвідки Міноборони дуже важливо. Тому що міністр може не погоджуватись із його пропозиціями. Але доповідаючи міністру, він зобов’язаний сказати, що це завдання Верховного Головнокомандуючого – Президента. Така індульгенція, яка надається спецслужбам в різних державах, важлива для того, щоб цю всю гнилість бюрократичної машини обійти.

До речі, Порошенко може цього ніколи і не скаже, але я скажу. Так трапилось, що в момент становлення воєнної розвідки, появи мене на Рибальському, його батько і сам Порошенко багато в чому допомагали нам. Особливо це стосується нашого співробітництва з іноземними делегаціями. Вони сприяли тому, щоб ці зустрічі проходили в достатньо нормальних умовах. Це був реальний вклад тоді ще молодого Порошенка у воєнну розвідку.

Щодо Кондратюка, у нього складна і відповідальна задача. Я з ним мав коротку зустріч після його призначення, у нього очі горять, завдання він розуміє. А завдання ветеранів, журналістів, громадськості допомогти розвідці. Це дуже важливо, бо її успішна робота, це гарантія і безпеки, і гарантія збереження наших дітей, зменшення жертв, і гарантія успішних операцій. Зараз є хороший шанс, щоб нам свою воєнну розвідку зміцнити.

 

Віталій Сич,Київ.

Укрінформ