ЗМІ про нас

Тож по закінченні школи № 1 у Корці, що на Рівненщині, юнак вступає до Омського вищого загальновійськового командного училища. До Сибіру він подався невипадково – вважав, що, перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного Полісся і лише двічі на рік “живцем” спілкуючись з рідними та близькими, загартовуватиме себе як майбутній офіцер.

У 1991 році, коли на політичній карті світу з’явилася незалежна Україна, хлопець вирішує повернутись на рідну землю.

– Навіщо це тобі? – відмовляв його командир роти. – Лишень подумай: російський лейтенант отримує більше, ніж український полковник!

– Знаєте, вступаючи до училища, я не про гроші думав, – з достоїнством військового відповів йому Ігор. – Отже, товаришу капітане, нам з вами не по дорозі.

Одіссея Гордійчука

У 1994-му, закінчивши Київський військовий інститут Сухопутних військ, лейтенант Гордійчук отримує призначення на посаду командира розвідувального взводу механізованої бригади. Це перший щабель офіцерської кар’єри. Молодий офіцер у буквальному сенсі “запрягається” у військову службу. Його відданість справі – помітили, його досягнення у роботі – оцінили. Тож звання “капітан” Ігор Гордійчук отримує достроково. А там незабаром йому довіряють і танковий батальйон.

У 2002 році після навчання в Національній академії оборони України майора Гордійчука призначають заступником командира танкового полку, через 9 місяців – начальником штабу – першим заступником командира полку спеціального призначення. Минає кілька років, і він – командир частини.

Військові, яким довелося служити пліч о пліч з Ігорем Володимировичем, кажуть, що він є хорошою людиною, справжнім командиром, якому довіряєш.

– У ньому відчувається така сила і водночас такий спокій, що неможливо ним не захоплюватися. Він має талант вести людей за собою, – висловлює свою думку полковник Ігор Аверін. – Я бажаю, щоб мої сини в майбутньому стали такими ж офіцерами. Він завжди вимогливий до підлеглих, але вони його поважають – не за страх, а за совість. Ігор Володимирович вважав, що будь-який солдат, офіцер, незалежно від його службового статусу, має на заняттях з бойової підготовки викладатись так, щоб піт тік потоком. Лише з такими, казав він, готовий йти у бій…

Друзі дитинства, однокурсники по училищу, академії відзначають таку рису Гордійчука, як прагнення до навчання, самовдосконалення.

У 2008 році він їде до американського штату Пенсивальнія, де протягом року навчається у військовому коледжі – вищому військовому навчальному закладі США. Там він зрозумів, що недаремно самотужки опанував англійську. Повернувшись на Батьківщину, продовжує службу у Головному управлінні розвідки МО України. Потім – Афганістан, де 8 місяців виконує завдання у складі литовсько-української місії.

Майже відразу по поверненню з далекої країни отримує від начальника Національної академії Сухопутних військ ЗС України генерал-лейтенанта Павла Ткачука пропозицію стати його першим заступником. Через 2 роки зі столиці Галичини повертається до міста своєї курсантської юності.

– Якось з дружиною підрахували, що нам довелося змінити 12 місць служби, – пригадує Ігор Володимирович. – Особливо вдячний своїй Тетяні, бо саме на неї навалювалися основні сімейно-побутові проблем. Вона у мене – молодець!

Мабуть, сам Господь Бог стільки років “перекидав” Ігоря Гордійчука з гарнізону до гарнізону, з посади на посаду, аби підготувати цю легендарну сьогодні людину до її головної місії…

Битва за Савур-Могилу

П’ятого травня полковник Ігор Гордійчук – заступник начальника Головного командного центру Збройних Сил України відбуває в район проведення антитерористичної операції. Не бажаючи зайвий раз тривожити дружину Таню і доньку Марту, каже, що їде у “звичайне відрядження”...

Савур-Могила… Ця місцина щедро полита кров’ю наших предків, овіяна древніми легендами. Одна з них розповідає, що тут у борні з бусурманами загинув український козак Сава-Савур. У пам’ять про нього та за козацьким звичаєм бойові побратими шапками насипали на могилі великий курган.

У роки Другої світової війни за контроль над Савур-Могилою, де німці облаштували спостережний пункт, точилися жорстокі бої. Тут полягли тисячі радянських солдатів, серед яких було чимало українців.

В один зі спекотних літніх днів начальник Генерального штабу – Головнокомандувач ЗС України генерал-полковник Віктор Муженко під час проведення антитерористичної операції на Сході країни приймає непросте рішення – взяти Савур-Могилу. Окрім добре підготовлених бійців, потрібен був ще й командир, здатний надихнути їх на цю небезпечну справу, повести за собою. Вибір припав на полковника Ігоря Гордійчука.

Чотирнадцять розвідників-спецпризначенців на чолі з Гордійчуком 12 серпня прориваються до висоти і беруть під свій контроль спостережний пункт. Вони починають коригувати вогонь нашої артилерії, яка завдяки сміливцям завдає точні удари по позиціях терористів. А ті за наказом своїх ватажків приступають до фізичного знищення групи, накриваючи її артилерійсько-мінометними залпами, обстрілюючи з “Градів”, після чого атакують. Українські відчайдухи відбивають усі їхні штурми. Але сили небезмежні, і 18 серпня стає зрозумілим, що потрібне підкріплення. На допомогу десантникам вирушає полковник Петро Потєхін з бійцями 25-ї повітрянодесантної бригади. Рвуться сюди і розвідники-добровольці із 4-ї роти 42-го батальйону територіальної оборони, де служать кіровоградці.

Відправивши підлеглих з пекла, полковник Гордійчук разом з бойовими побратимами з 20 серпня опиняється у повному ворожому оточенні. Найближчий наш підрозділ знаходиться за кілька десятків кілометрів.

Ангел-хранитель

Ігор і Тетяна – з одного села, навчалися водній школі. Проводжаючи його до Омська, дівчина обіцяла дочекатись. І слова дотримала. Влітку 1994 року закохані побралися. Про таких жінок військовослужбовці говорять: “Надійний тил”.

Жінка не відала, яке саме завдання виконує її чоловік на Сході країни.

– Знаходячись на Савур-Могилі, я не хотів Тані казати, де саме перебуваю, – зізнається Ігор Володимирович. – Адже з повідомлень преси, телевізійних сюжетів вона знала, що там – гаряче.

Історія полковника Ігоря Гордійчука – це реальна історія і водночас містична українського офіцера-героя. Вона може слугувати сюжетом для військово-пригодницької повісті чи фільму.

– На початку вересня мені зателефонували з Ігорового рідного села Залізниці і повідомили, що із чоловіком сталася біда, – згадує Тетяна. – Трохи пізніше я дізналася ось про що…

До військового госпіталю Дніпропетровського гарнізону доставили важкопораненого офіцера. Ніхто не знав, хто він і звідки. Кілька днів військовий не приходив до тями, був, що називається, між небом і землею.

Уже пізніше лікарі зізнаються Тетяні, що після низки спроб повернути його до життя вони втратили всіляку надію на бажаний результат. Опікування пораненим взяла на себе медична сестра Катя, доглядала його, вірила в нього. Коли ж той опритомнів, то кволим голосом повідомив про себе.

Яким же було її здивування, коли виявилося, що він родом з її рідного села і прізвище має таке саме, як і вона, – Гордійчук! Катя зателефонувала матері, яка живе і працює в Корецькій районній лікарні. Та повідомила, що в їхньому районі дійсно проживають батьки Ігоря Гордійчука. Звісно, жінка відразу розповіла їм про сина. За кілька хвилин, тамуючи хвилювання, Володимир Олександрович і Софія Родіонівна Гордійчуки зателефонували Тетяні, яка просто серед ночі виїхала до Дніпропетровська…

Уже п’ятий місяць Ігор Володимирович лікується у військовому госпіталі. Свій поєдинок зі смертю полковник виграв. Виграє свій поєдинок з ворогом і Україна. Запанують на нашій землі мир і спокій. І станеться це завдяки таким Ігорям Гордійчукам, для яких Батьківщина – понад усе. І будуть дивитися фільми та читати книжки про легендарних захисників наші нащадки, аби потім з гордістю сказати: “Ми – українці, нам є ким пишатися!”.

Сергій ЗЯТЬЄВ