ЗМІ про нас

Після важких поранень хребта і ноги, які Андрій Бадирак отримав, захищаючи рідну землю від російської агресії, він майже півтора року не відчував власних ніг. Нині Андрій пробує стояти і радіє кожному, навіть маленькому, успіху

Коли ми маємо можливість ходити, ніколи не тішимося з того й не цінуємо даного нам Богом дару. Для більшості людей здатність рухатися, пересуватися на власних ногах – буденність. Але для тих, хто пересувається в інвалідному візку або прикутий до ліжка, то справжня мрія, досягти якої до снаги лише тим, хто не звик здаватися перед труднощами

Лютий 2016-го. Маріуполь. Андрій Бадирак прийшов до тями на лікарняному ліжку. Від нестерпного болю, який, здавалося, шматував його спину, хотілося видертися на стелю. У голові гуло й паморочилося. Єдине, що тоді чоловікові не боліло – забинтована і підвішена на витяжку нога: “Слава Богу, хоч її не відчуваю…” – подумав тоді полегшено, сподіваючись, що на кінцівку досі діє знеболювальне. Навіть не здогадувався, що не відчуватиме своїх кінцівок ще протягом тривалого часу.

А поки що він згадував епізоди з його останнього завдання в районі АТО. Розвідгрупа тоді тривалий час просувалася до позиції ворога поблизу Широкиного. Раптом потужно вибухнуло просто під ногами бійця… Перед падінням чоловік бачив, як загинув його товариш, а ще одного важко поранило осколками. Самому ж Андрію сильно пошкодило ногу та хребет. Попри важке поранення, про себе чоловік тоді не думав. Він був у розпачі через смерть друга. Майже непритомний, лежачи на холодній землі, він картав себе, що не вберіг товариша, що через втому вперше дозволив собі втратити пильність. “Зачепили” розтяжку. Як їх вивозили побратими з небезпечної території, чоловік не пам’ятає. Але той день після пережитих за півроку на Донбасі десятків обстрілів і проведених успішно операцій розділив життя чоловіка на ще одне “до” і ще одне “після”.

Біль, відчай, відчуття, що життя скінчилося, охопили його. Майже півроку Андрія перевозили з одного госпіталю в інший, після операції в Маріуполі – до Дніпра, далі в Київ, Львів… Та весь цей час, попри намагання лікарів допомогти бійцю, він просто чекав, коли ж його страждання нарешті закінчаться.

Але якось про Андрієву байдужість до життя дізнався хірург, який практично витягнув його з того світу, по шматочках склавши уламки понівеченого хребта розвідника.

– Він подзвонив мені й обурився, що я не ціную його працю, і тих поранених, які чекали черги, поки лікар працював зі мною. Сказав, що я мушу жити хоча б заради свого загиблого товариша, якому пощастило менше, ніж мені, – розповідає Андрій.

Хоч і через силу, розвідник усе ж таки пообіцяв лікареві, що, як згодом виявилося, був його київським сусідом, що почне проходити реабілітацію і виконуватиме всі настанови медиків. Продовжувати лікування поїхав у Клевань. У Рівненському госпіталі ветеранів війни з початку російської агресії активно приймали атовців та досягали успіхів у їхньому лікуванні, буквально ставили важкопоранених бійців на ноги.

Та Андрій Бадирак, зізнається, їхав туди без особливих надій. Психологи, реабілітологи… Усі почнуть його повчати, як далі жити, про що думати, як заспокоїтися. Та на подив чоловіка, усе було інакше. З ним розмовляли, як із давнім другом, проводили процедури і скрізь супроводжували, а у вільний час жартували, пили з ним чай.

Чоловікові здалося, що його оточують не просто лікарі, а близькі люди. Якось одна з дівчат-реабілітологів розповіла, як завжди мріяла про танець батька й доньки на своєму весіллі. Щоб тато передав її руку майбутньому чоловікові й благословив у щасливе життя. Та, на жаль, її батько вже давно жив за кордоном і ще довго не планував повертатися. Слухаючи дівчину, Андрій пригадав і свою доню, яка, вступила в університет.

– А раптом завтра і моя донька скаже, що виходить заміж. Вона ж так само, як усі дівчата, мріє про татову підтримку в найважливіший день в її житті, – розповідає Андрій Бадирак.

Відтоді чоловік змінив своє ставлення до життя. Уже понад півроку він майже не вилазить з басейну. Чітко виконує графік процедур: масаж – басейн – спортзал до і після обіду. Час від часу відвідує психолога, а потім знову займатися. Басейн став для чоловіка і розрадою, і справжнім порятунком. Тут чоловік пригадав давню юнацьку пристрасть до плавання, яким займався більше дев’яти років до армії. Андрій зізнається, що знову відчуває себе молодим, вміє плавати всіма можливими стилями. А кілька місяців тому завдяки його щоденній праці та допомозі кваліфікованих медиків, він почав відчувати кінцівки.

– Я розумів, що не буде, як показують у кіно: одного ранку прокинувся і почав рухати ногами або ж встав і пішов. У мене чутливість ніг повернулася болем. Постійним, нестерпним, але довгоочікуваним. Біль змушує ще більше тренуватися, бо поки я в русі, нічого не болить, – розповідає ветеран.

Зараз чоловік уже робить свої перші кроки у воді. Ворушить ногами, навіть ходить, чіпляючи на них спеціальні вантажі. Все робить для того, аби швидше повернутися додому, де не був уже понад півтора року. Найзаповітніша його мрія, щоб донька, відвідуючи його, пишалася неймовірними успіхами батька.

– Найголовніше – це прагнути повноцінно жити. Те, що ти в інвалідному візку, означає, що ти просто бачиш світ в іншому ракурсі! Але навіть коли тобі видали довідку, де вказано, що ти – людина з особливими потребами, це виклик. Треба вірити в себе. Це неможливо пояснити з позиції медицини, але людина сама здатна розірвати коло своїх обмежень. Я багато тренуюся і знаю, що маю встати на ноги. Мені важко, бо доводиться не тільки заново вчитися ходити, а й заново вчити хребет триматися купи, а мозок посилати туди імпульси. Мабуть, це зрозуміє тільки спинальник. Але сил додає переконання в тому, що я не просто мрію жити так, як до травми: ходити в кіно, спілкуватися з друзями, гуляти із собакою, слухати спів пташок, а мушу так жити. Якщо є мета – усе можливо, особливо, якщо є така підтримка, такі фахівці й обладнання, – розповідає Андрій.

Він розповів, що серед ветеранів є й такі, що взагалі відмовляються від медичної допомоги, й їх треба переконувати не здаватися. Каже, що власним прикладом намагається підтримувати побратимів. Вони ж, дивлячись на успіхи товариша, також погоджуються на пропозиції пройти реабілітацію в госпіталях по всій Україні. Найважчі вирушають на Рівненщину.

Ольга МОСЬОНДЗ